"Я не гірша людей!" — сказала вона собі. Кинула на сусідку все — хату, город, сина-школяра, не подумала, вітряна її голова, що тут без неї скоїться, що тут незабаром стрясеться, і подалася за всіма в степ, до веселого гурту, де не стихав людський гук, дівоцькі пересміхи, де владарювало над засмаглими тілами бригадирське: "Давай!.. Підсипай! Натоптуй!"
(Я слухав цю жінку — з темряви, вночі, в нашій хаті,— і згадував, як сам хлоп'яком бігав дивитися на ту дорогу. А воно далеченько, якщо на своїх батьківських бігти: степ та степ, та ще степ, а через пагорб знов аж до самого небокраю степ. Отож ми, малі, хитрували: падали головою в траву і за всіма правилами воєнної тактики робили засідку. Ждали валку підвід, що везли бите каміння. А далі було нехитре: підкрався тихенько ззаду й вчепився за підводу. Двоє чи троє нас вмощувалося на одну розвору та й їдемо собі панами, ноги звісивши, і нишком переморгуємося, якщо візник не помітить і не вчеше батогом по спині: "Ач, які вушлі! Паняй на своїх, швидше буде!"
Та ось і вона, дорога.
Ми трохи оддалеки вклякали тісним хлоп'ячим гуртом і дивилися: високий чорний насип-вал, що круто вигинався в степу і тягнувся хтозна-куди, аж за крайнебо. І не просто земляний насип, а з мостами, з глибокими ровами-кюветами, з таємними ходами і тунельчиками, які називалися водоспусками і які одразу навівали нам спокусливо-грішні думки: ото б непогано було погратися там у "шпигунів". Все це здавалося нам таким величезним, неземним, просто небесним видивом, як марсіанські канали, чи що. Ні, швидше все це нагадувало турецькі вали, що тут колись були насипані на межі степу.
Надивившись здалеку, ми підступалися, а там ще ближче, і, дивись, хтось уже дерся на високий сипучий укіс і на штанях з тріумфом спускався вниз, а ми за ним, ватагою, так пахла чорна свіжа земля гіркою тлінню глибин, таке блажен...
— А щоб вам! Геть! — кричав хтось над головою і гнав нас в шию, щоб ми не обсовували невтрамбовані укоси дороги.
Вона записалася в землекопи, в дівчачу бригаду. Молоді були, здорові і, якщо по-теперішньому казати, дурні й кляті в роботі: на собі лантухи тягали, гори землі, цілу китайську стіну нагортали в степу. А що вже вона, Танасія, то, мабуть, такою вродилася: страшенно хотілося їй, ну просто пекло, завжди на виду бути, комусь перед очима сміхом, палом своєї вдачі війнути. Хто б тоді подумав, що мине рік-два — і вона, Байдачна, зайде в чужу хату, з-під намерзлої копички, вже не Тасею, а посивілою жінкою, з чорними обвітреними щоками. ,
Та тоді, на будівництві.дороги, вогонь і вихор крутив нею: вона тягала тачки, сміялася, хотіла всіх обігнати, випередити, носа молодшим дівчатам та хлопцям утерти. Готова була справді розірватися, аби тільки висіло на повороті дороги і маяло в степ велике полотнище: "Краща бригада стахановки Танасії Байдачної!" Молоду, її п'янило тоді — "краща". І не чиясь, не сусідня бригада, а саме Тасьчина.
Однак крізь сміх і зухвалу безтурботність в її очах пробивався часто якийсь потайний, глибоко прихований смуток; він бринів десь аж там, на самому дні її душі. Той смуток робив її старшою, матір'ю, чимось виділяв її серед дівчат у бригаді. Від чого той давній перегірклий смуток, вона знала тільки одна, а може, й сама добре не знала, бо тут було багато що сплутано й зв'язано в один вузол — і раннє невдале її заміжжя, і прочахла дорога за її чоловіком, і щось своє, жіноче, і, може, навіть якесь тривожне неясне передчуття страшної кари, котра от-от впаде на її нерозсудливу голову.
Дорога потроху росла, темним шнурком тяглася в степ.
Після чорної гори землі, яку вони вивертали на своїх руках, під вечір, коли все стихало в степу, вони всідалися на підводи тісною купою і, стомлені, прибиті пилом, ще ніби, глухі від спеки і втоми, їхали додому. їхали мовчки, дивилися на високий вал дороги, який самі насипали і по якому тепер вечірнє сонце котило своє червоне колесо-покотьоло кудись за темну гору. Підвода торохтіла на битому шляху, втому і їхню глухоту потроху розтрушувало на грудках, дівчата оживали, ворушили згарячілими спинами, і, дивись, у котроїсь ще знаходилися сили тихо-тихо й печально затягти над степом: "Ой глибока-глибока тая криниця, немає їй дна..." Від співу, від тої глибокої, як печаль, криниці Тасьці раптом так стискувало горло, так проймало її всю щемом і солодким дрожем, що на очі наверталися сльози. Вона питала себе: "Чого я така дурна й причинна? Аби пісня, аби мені гурт, то я на край світу піду, не оглянусь..."
4
Вже в загуслій темряві вона приходила додому, тихо ступала в хату і навпомацки, навшпиньках кралася в той куток, до груби, де стояло стулене з дощок синове ліжко. Мацала рукою:, чи спить її шибеник, її Павлусь, Паша, горе її бездомне?.. Мов перед ямою, завмирала, коли раптом, тишею, прірвою віяло на неї од ліжка. Темрява, ніч, біліє незім'ята подушка, а хлопця нема, Одна думка страшніша другої проносилась в голові: "Де він? Втопився? Чи заліз в оту гибельну трясовину, звідки і воза не витягли?" Оглушена страхом, бігла до сусідів до річки, до ставка, гукала і десь таки знаходила сина (з вудкою і низкою дрібненьких, присушених на сонці бубирців), тягла його за рукав додому і сварила, штурхала в плечі, казала: "Ти добігаещcя, ти десь загубиш свою шибеницьку голову!" Бурчала на сина, хоч знала: не він винний, ні. Хіба б вона в його роки сиділа прип'ятою до порога, в пустій сирітській хаті?
Та частіше вона заставала його дома в постелі сонного. Він спав, скрутившись калачиком, у темряві світилася його русява голова. "Господи, від твого волоссячка жабуринням пахне,— стомлено усміхалася вона.— Ото, видно, цілісінький день не вилазив з води". М'яко, обережно, щоб не потривожити перший солодкий сон, гладила його по голові й говорила до сонного: "Я тебе й бачу тільки вночі, без матері ростеш... А чуб як злипся — од ставка, од муляки, просто глеєм взявся: така мати! Завтра нагрію води, та голову помию, та покупаю тебе з милом, дьоготь, мабуть, потече в ночви, їй-богу. І сорочку поміняю, ти ж у мене циганчуком бігаєш".
Гладила русяве злипле волоссячко, а в шибку заглядав повний місяць, і сірувата, мовби перебовтана з молоком, сутінь лилася в хату. А .десь під порогом сюрчав і сюрчав цвіркун, здається, нагадував їй, говорив, що хата у них і вдень і вночі порожня і що господарює тут він, безплатний їхній сторож.