Зітхнув Павлик, показав долонею на свої трохи почервонілі стомлені очі, на скроні: я кранк, болить голова, не можу грати.п
— О ніхт, ніхт! Некорошо! Точно — надо іграль!
Ординарець кинув свою хитру незрозумілу посмішку, віддав честь і зник — веселий, новенький весь, як з голочки, косоплечий.
14
Він пішов, а Павлик ліг і задумався. Тепер над ним, з білої стіни, летіла розпірена птиця Сімург, і вітер роздмухував на її крилах вогонь, а піщаними дюнами пустелі чи, може, сніговими заметами, пробирався не караван бедуїнів, а низочка партизанів, і вів їх безстрашний Калашник; про нього, про Ка-лашника, сусідка Вустя казала: "Був у мене таємно вночі! І залишив записку: "Б'ють наші бузувірів за Дніпром, ждіть, скоро подамо вам знак".
"Ну добре,— сказав Павлик,— я буду грати з мерзлякуватим. Буду, хоч мені це й гидко". Йому й досі здавалося, що стара дерев'яна лава їхня ще не прочахла, що вона зберігав тепло іншої людини — Черкеса; він тут сидів, голосно сміявся, сипав своїми примовками. І тоді Павлик подумав: сидіти за одною дошкою — це все одно, що побрататися з людиною, що їсти борщ з одної миски. І після того — оберет і його презирлива гримаса?
Точно, мовби по сигналу, після дзвону-одбою в дворі, зайшов у кімнату оберет Ганс.
Знов — трепетний стук каблуків, виструнчена шпалера солдатів під стіною. Оберет холодним жестом: вільно! Зняли з нього шинель, забрали рукавички. Оберет прилизав білий чуб і виразно глянув на молоденького офіцера, на свого ординарця : всіх — геть на вулицю, хай провітряться! Залишаються тільки троє... Видно було, як з полегшенням, мовчки, принишкло солдати один за одним потовпилися в двері.
Молоденький пересмішник підтягнув лаву, і оберет, не глянувши на Павлика, сів. Очі втулив у дошку.
А за його спиною став, як секундант, гарний високий ординарець, руки склав на грудях і наготовив уїдливо-поштиву посмішку.
З деяким острахом Павлик зиркнув на суперника: вперше так близько, та ще й роздягненого, він бачив перед собою Ган-са-оберста; його вразили білуваті, холодні, наче закляклі, пальці офіцера; і все було якесь білувате — лице, вуха, добре виголене підборіддя.
Оберет почав гру двома пішаками. Хтозна, чи Павлик перехвилювався, чи був страшенно напружений, а може, його гіпнотизував отой холодний, без ніякого живого скліпування, безпристрасно втуплений в дошку погляд оберста, або дратував неприємний запах одеколону, а може, все разом одштовхувало і одволікало його увагу. Павлик не зрозумів, не втямив, як воно сталося: на сімнадцятому ході, та ще так просто й безглуздо, він програв. Не повірив собі, глянув на дошку: мат йому!. Мат від німця! Від цього мерзлого самовдоволеного деспота!
І тепер за спиною оберста молоденький офіцерик до вух розтягнув губи, не зрозумієш, чи то він серойзно, чи награно; він швидко міняв усмішки — від захопленої до блудливо-здивованої і в театральному захваті возніс руки: браво! Аплодую!
Оберет холодно й мовчки встав, показав жестом: шинель мені! За всю гру він, здається, жодного разу не глянув на хлопця. Кивнув ординарцеві: двері! Той кинувся одчиняти йому.
І тоді Павлик, який все ще непорозуміло кліпав на дошку, зупинив німця:
— Гер офіцер! Так не годиться! Другу партію.
Ганс-оберст поморщився. Спитав неприязненим поглядом ординарця: що від нього хочуть? Той швидко, з напівусмішка-ми став пояснювати йому. Не скидаючи шинелі, оберет сів, оддав картуз ординарцеві. На обличчі застигла в нього якась нетерпеливість, а може, нуднувато-холодна досада.
Розставили шахи.
Тепер Павлик не бачив ні білих закляклих пальців оберста, ні гострих його колін, не чув од нього й запаху одеколону. Він весь заглибився в себе, в гру; забилась, запульсувала на переніссі тоненька болюча рисочка. Ввійшла мати в хату, стала збоку. Стомлена була, перемерзла, бо довго греблась в заметах, видовбувала в степу бурячки з кагатів, та все ж не пішла грітись, вклякла, насторожено мізкувала: чого її син та зв'язався з оцим, ну наче не від людей, а від страху й морозу народженим чоловіком-воякою? Мати вдивлялася в білу потилицю Ганса, помітила щось недобре: на голові оберста темніла чорна латочка. Все волосся у нього було біле, ріденьке, акуратно прилизане, а от на тім'ї, на родимчику — маленька кругла плямочка, кущ дикого чорного волоссячка. Мати вдивлялася трохи злякано і згадувала чуте від старих жінок: то погана прикмета. Цей чужий чоловік (хтозна за які гріхи і, може, не свої, а батьків) мічений був чорним перстом. Краще б він не ходив до них у хату, а то ще й Павлика підняв і коліна свої гострі на нього наставив.
Благально, через голову оберста, мати подивилась на Пав* лика: "Сину! Нащо він тобі? Не зв'язуйся з ним. Повір мені}) це добром не закінчиться".
Та Павлик швидко й нервово одмахнувся, щось неймовірно круте кипіло в його очах, і він смаковито, задоволено припечач тав конем чи якоюсь фігурою: ,
— Мат вам, гер оберсті Повний капут! Ясно?
Знов ординарець зблиснув усмішкою, розтягнув губи до самих вух, тільки на цей раз щиро, з трепетом, і вип'ялив очі: грос скандал, грос-грос скандал!
Оберет ще холоднішим жестом: картуз! І вийшов з хати, перед самим носом ординарця стукнув дверима.
Та вечір на тому не закінчився.
Видно, од нервового напруження у Павлика довго трусилися руки, він і радів, і був зім'ятий, стомлений. Раз, вдруге він кидався оповідати матері, як саме, якими фігурами він розтрощив оберста і як Ганс не одеколоном, а морозом дихав на нього.
Ліг Павлик, щоб трохи вгамувати серце. Глянув на птицю Сімург, на приховані під її крилами, в густому пір'ї, червоні зірочки.
— Ну що, Сімург? Не мине помста-кара нічних розбійників?
Не встигли вони з матір'ю перегомоніти, вспокоїтись, отямитись, як раптом скрипнули двері, і на порозі виріс — оберет! Сам! Без ординарця повернувся! Павлик навіть подумав: щось, видно, забув — рукавички?
А оберст із скрижанілою неприступністю витягнувся в дверях і показав рукою (в рукавичках!) якийсь таємний знак: три відстовбурчені пальці:
— Драй партій!
Ага, він хоче реваншу. Побитим не дозволяє йому честолюбство йти і вкладатися спати. Такий вціпенілий, замкнений вигляд, наче він поставив на карту смерть або перемогу самого фюрера, не менше.