"Ну от,— світлішим поглядом кивав Павлик матері,— по-іншому заговорили. А то дивились на нас, як на пусті двері".
Раз або два на день в кімнату заходив їхній офіцер, високий блондин з тонким безкровно-холодним лицем. Солдати, як од вибуху, підскакували, разом клацали каблуками, витягувалися в струнку, завмирали і вп'ялювалися очима в нього. А він проходив повз них, як повз невидимі тіні, ступав у дальній куток, обертався, робив довгу паузу, міряв їх з ніг до голови, ніби наганяв нутряного страху. Кожного обмацував довгим мерзлим поглядом, і не сходила з його лиця холодна презирлива гримаса.
Хвилину чи дві він тримав їх навитяжку, а потім кивав старшому: вільно. Та після "вільно" солдати стояли якісь заціплені, зім'яті. Немовби ждали, коли вік піде.
Це був обер-лейтенант, а може, оберет, мати з Павликом в тому не дуже тямили, називали вони його по-своєму: Гансом-полковником або оберстом. Чогось Павлик одразу його не злюбив. Дуже не злюбив і, може, деколи з матір'ю здивовано й глузливо перезиркувався за його спиною, бо раптом фашист обертався, тим же мерзлякуватим поглядом міряв їх: а це що за люди? І чого вони сидять розвалившись, не підскакують ї руки в них не по швах?
Бачите, перед ним все повинно було стояти навитяжку, навіть стовпи в хаті.
Павлик згадував Черкеса, згадував наших стомлених, припалених від пожеж в степу солдатів, які, одступаючи, заходили до них у двір, щоб посидіти трохи в тіньку, перепочити, попити води; не бачив, не помічав Павлик такого, щоб наші прості дядьки-солдати клякли перед своїм командиром, німіли гіпнотично, як ці фронтові чужаки-вояки. Де там, все було навпаки, так просто сиділи наші в тісному гурті, покурювали махорку з одного кисета, гомоніли й зверталися один до одного, що командир, що рядовий, як звертаються селяни до свого доброго сусіда десь на косовиці або на жнивах у полі. А тут: мертва стойка, руки навитяжку, трепет муштри.
Той Ганс-оберст довго не виходив у Павлика з голови. Мулявся Павлик, зітхав, крутився в ліжку. Не давали йому спокою білий великий аркуш паперу і гарні кольорові олівці. Все те добро Павлик побачив на столі під рукою в одного німця-ефрейтора, на вигляд ніби простішого, схожого на вчителя малювання; може, то був штабний топографіст, хтозна. Занили в Павлика пальці, занудьгували, захотілося йому помалювати, і було що — він уже бачив перед собою не просту, а трохи таємничу картину. Мабуть, німець вловив оте приховане нудьгування в його очах. Дав йому шмат цупкого паперу, суворо попередив: бляйштіфтн, тобто олівці, повернути.
Павлик попросив зашторити його і до вечора трудився в своєму кутку. Слинив кольорові грифельки, зітхав, насуплено дивився в стелю, ніби щось там бачив грізне й невидиме, а потім, старанно прикусивши язика, чиркав, розфарбовував — і виходило у нього щось червоне, велике й настовбурчене.
Стомився, та вже й звечоріло в хаті, одклав малювання, ліг відпочити.
А коли мати з оберемком мерзлого хмизу ввійшла знадвору, вона угледіла на грубі якусь дивну картину: летіла піднебесна птиця, схожа на степового гайстра, та тільки не з двома крилами, а наче з десятьма, і були її крила широко розпірені, а на них палахкотів начеб вогонь.
— Що ж то воно, Павлику? Що то за вогонь роздмухує вітер?
— Це, мамо, птиця Сімург. Я давно вичитав про неї в книжках. Вона прилітає з пустелі; вона, мамо, захищає людей од розбою, од поночних бандитів. Бачиш, то в неї жар, то в неї помста на крилах. Але тс-с, мамо,— він озирнувся по хаті, де вкладалася спати, поганявши "партизанів", фронтова обтріпана солдатня.— Птиця у мене, мамо, з секретом: у неї маленькі червоні зірочки під крилами. Я їх так хитро намалював, щоб Ганс і не помітив. Це наша, червона птиця...
Методично, як і раніше, той Ганс-оберст вранці і ввечері заскакував у хату і завжди якось несподівано. Може, йому приємно було, може, тішило його те, як панічно підскакують солдати, стукають каблуками і завмирають перед ним. Він пронизував' їх мерзлим поглядом, йшов повз них, одному поправляв пояс, другому тикав пальцем у карабін, третьому сухо щось джеркотів — і той трепетав, зеленів, втягував голову в плечі.
За Гансом завжди ходив молодший офіцер, зовсім юний, високий, свіжий, гарний з лиця, в новенькій шинелі і в нових лискучо-чорних хромових чоботях. Він якось косоплечив, під-тупцював ззаду, і що б не казав оберет, кивав, погоджувався, усміхався, тільки усмішка у нього була якась дивна, швидко вона холонула й мінялася, не встежиш за нею, не зрозумієш, чи то вона догідлива, чи хитра, уїдливо-скептична.
Видно, то був ординарець.
Він і в хату заходив косоплечо: один погон вище, другий нижче. Коли оберет кричав на солдатів, він опускав плече низько, з-за спини оберста кивав солдатам: не трусіться, не зважайте на бурбона! А як тільки полковник (чи лейтенант?) обертався, а очі у нього холодно розширені, молоденький пересмішник сам нещадніше гримав на солдатську братію: руге!
Цей хитрий, пересмішкуватий офіцерик теж одного разу помітив у Павлика шахи. За довгу зиму Павлик нанудився, на-самітничався у своєму кутку і попросив матір: витягніть коробку, я хоч трошки подивлюсь на них, пограю...
— О! — весело нагострив лукаві насмішкуваті очі офіцерик.— То єсть шахмят! Шпілен, шпілен, грать!
І ламаною мовою став пояснювати Павликові: його Ганс-оберст єсть великий копф-голова: він там, в фатерлянд, в офіцерський клюб, він грав на парі з великий грос-грос майстер, теж офіцер, і був єсть капут, скандал, Ганс-оіберст — айн-цвайн! — виграль два п'ятсот марок! Корошо?.. Словом, з його розповіді виходило, що там у них в фатерлянді все грос-грос велике — і скандали в клубі, і виграші офіцерів, і перемоги Ганса, а головне ось що: тил єсть некорошо, грос-мороз некоро-шо, шнапс-водка пить нілзя, а Ганс-оберст почув у селі, що Паулік єсть маленькій большой майстер, і надо іграть, тільки звертається оберет не сам, а через свого ординарця: врем'я шпілен — сьогодні вечер, точно! точно! — і порядок!
Павлик слухав оте "корошо-некорошо" молоденького офіцера і не розумів: його просять чи вимагають, щоб він грав?.. Ти ба, воно, мерзле, не хоче само говорити з ним, а підсилав свого ординарця!