— Нападемо?
— Нападем. Тільки не біля управи — можем не встигнути. Хай на луки виїдуть.
Озброїлися, поспіхом залишили бліндаж. Бігли вже не ховаючись та не маскуючись. Перетнули Яремівку, вискочили на луки. Й одразу ж побачили валку, що рухалася в напрямі Дінця. З десяток саней, густо обліплених поліцаями.
— Став кулемет!..— закричав до Миколи.— По поліцаях — вогонь!
При першій черзі поліцаїв наче вітром поздувало із саней. Попадали в сніг, кинулись врозтіч. Навіть не одстрі-лювались, біжачи до Дінця.
От коли ми настрілялися!
Коли все було скінчено (од поліцаїв і слід прохолонув), сторожко пішли до непорушної валки. Там лишилися тільки їздові, що по одному вставали із снігу.
— Синочки, не стріляйте! Нас поліцаї примусили...
— Хто вас стрілятиме! Ану завертайте назад!
І тепер уже на чолі валки не поліцаї, а ми повернулися до Студенка.
І чого тільки не було на тих санях: і борошно, й крупа, і сало, й олія, і навіть мед. Поліцаї запаслися чи не до самого Берліна. Із того добра ми не взяли собі й крихти: все оддали нашій частині, що саме вступала до Студенка та Яремівки...
Після приходу наших військ я недовго гуляв на волі: через тиждень мене забрали до армії. Мели усіх підряд чоловіків, починаючи з вісімнадцятилітнього віку, без усяких медкомісій та оглядів: маєш дві руки та ноги, значить "годен, і нікакіх разговоров". Взяли навіть горбатого сусіда, що тоді говорити про мене! Не помогла б і довідка про звільнення з армії, та я її й не показував: "годен" то й "годен".
Наприкінці зими сорок третього лютували небувалі морози. Дерева вимерзли на корені, птахи падали мертво, а небо було таке крижане, що навіть од сонця віяло холодом. Моя підбита вітром флотська шинелька була розрахована, мабуть, лиш на теплі краї, я в ній мерз так, що кров холонула в жилах і зуб не попадав на зуб.
Необмундированих, нас зігнали усіх до Червоного Лимана та й стали формувати взводи, роти і батальйони. Там же і озброювали: одна гвинтівка на двох та й та переважно трофейна.
Мені дістався італійський карабін, скорше схожий на дитячу іграшку, ніж на справжню зброю. І жодного набою до нього.
Як же я воюватиму?
Пообіцяли підвезти набої вже коли доберемося до передової.
Другого дня нас повели з Червоного Лиману в бік Дінця. Грілися, розмахуючи щосили руками, розтирали подубілі, настуджені лютим морозом обличчя,— сльози замерзали на віях! — намагалися забратись в середину колони, де було наче затишніше... "Подтянісь!.. Подтянісь!.." — лунало раз по раз. Та нас і підганять не треба було: самі бігли, рятуючись од вітру пронизливого... Тож поки йшли, якось можна було іще терпіти, а як добралися вже надвечір до села понад Дінцем та як зупинилися і вишикувалися біля крайніх садиб, на белебені відкритому, тут уже стало
— Рравненіє напр-раво!.. Смірна-а!..
До нас непоквапом підходить начальство. Всі до одного в кожушках, у ладних куфайках, підперезані, обвішані зброєю.
— Товаріщ майор, пополнєніє прібило! — доповів лейтенант, що вів нашу колону.
— Здрастуйте, орли!
"Орли" загелгекали грачиною зграєю.
Уже тут кожному взводові призначили командира. З бувалих, обстріляних, з отих, що підійшли.
Нам припав сержант з такими очима веселими, наче лясне от-от по колінах долонями та й зірветься в танок. В куфайці, з пістолетом у кобурі, ще й німецький автомат недбало висить за плечем. Шапка збита на потилицю.
— Замерзли, браття-слов'яни?.. Підем грітися в хату... Ррівняйсь!.. Струнко!.. Кроком руш!
Гупнули в землю одмерзлими підошвами, рушили поспіхом до вимріяної хати.
Набились як у рукавицю. Сорок душ до невеликої кімнати, ще й господиня. Під столом, на лаві, під лавою, по всій підлозі, притискаючись один до одного, щоб хоч трохи зігрітись. "Двері! Двері!" — кричали на тих, хто входив-виходив. Щоб тепліше було, я вкрився шинелею, а під голову замість подушки — кулак.
Незчувсь, як заснув. А проснувся од того, що з мене стягали шинелю.
— Уставай, тобі йти на чати!
— Холодно? — спитав пошепки бійця, що його мав замінити.
— Спробуєш! — відповів той, хукаючи в долоні. Від скарцюбленої постаті віяло таким холодом, наче не чоловік стояв посеред хати — крижина.
Одірвавсь неохоче від вгрітої підлоги, натягнув шинелю, підхопив свій карабінчик. Не думав, чим буду стріляти, коли хтось появиться,— думав про лютий мороз і про оту годину, що мав на ньому вистояти.
Застигле від морозу повітря було густе і непорушне. Фіолетові тіні мертво лежали повсюди, а сніг рипів так, наче його різали ножем. Зірки угорі мерехтіли голками, місяць був блідий, як мрець. Я спершу ходив од хати до воріт, а потім не витримав, став бігати. Та однаково не міг врятуватися від холоду. Холод забиравсь під шинелю, проникав до кісток, зводив судомно руки і ноги. Душив усе живе, що тільки насмілювалося поткнутися на вулицю,— ні руху, ні голосу, тільки рип-рип од воріт до порога втоптаною стежкою...
Коди ж мені здалося, що вже давно минула година, заскочив до хати. Переступаючи через розметані тіла, добравсь до годинника, що висів на стіні, придививсь до циферблата. Стрілка застигла на першій годині: ще півгодини на морозі вистрибувати!
Постояв, щоб хоч трохи зігрітися, пішов знову надвір.
— Двері! — гукнули услід.
Потім, коли нарешті повернувся до хати і ліг, довго виганяв зашпори. Грів за пазухою заледенілі долоні, дрижав усім тілом. І крізь сон, що врешті навалився на мене, чув, як тисячі крижаних голочок впиваються в пальці.
Проснувся од грюкоту. Хтось гатив у рами вікна, догу-кувався охриплим голосом:
— Перший взвод — по сніданок!
Першою підхопилась молоденька хазяйка. Сержант, який чомусь опинився біля неї на ліжку, ще з-під ковдри скомандував:
— Командирам відділень виділити по два чоловіка по кашу! Одна нога тут, друга — там!
Внесли кашу, розкладену по казанках (на двох один казанок), по хаті пішов смачний дух.
— Хто не взяв ложки? — спитав весело. Взяти ложки забули декілька чоловік.
— Ех ви, вояки! Які ж ви солдати без ложок? Хазяєчко, позичте їм ложки.— Сам дістав ложку, подав моєму по казанкові напарнику.
— А ви? — спитав той несміливо.
— Бери, бери, я потім поїм.— Він уже передав свій повен, з верхом казанок хазяйці.