Або дитячий віршик про чорного-чорного кота, який іде по білому снігу і лишає чорні сліди...
Поезія в ньому бурлить, кипить, як магма у вулкані, він не може нею не викричатись: в колі друзів, перед випадковими слухачами, на сцені, зрештою, де Микола замилуваний ." у власну поезію, та й у самого себе. Він такий — улюбленець • муз і жіноцтва, учень Довженка. Близький до Вінгранов-; , ського і Дмитро Павличко з його геніальною "Молитвою"., Ч> що довгий час блукала по закордонах, а вдома — ні-ні! — її не пускали і на поріг рідної хати. З його піснею про два кольори, що одразу ж стала народною,— найвища нагорода поетові.
А Ірина Жиленко до мене довго не йшла (скорше — я до неї). Та ось три роки тому мені трапилась на очі тоненька книжечка в скромній паперовій оправі, що лежала, як попе-, люшка, серед розкішних російськомовних видань: "Купіть і мене, дядечку, купіть!" Ірина Жиленко. "Вечірня у старій І винарні".
Я цю книжечку й купив, і відтоді вона стала для мене однією з найдорожчих книжок: мені не доводилося ще зустрічати такої затишної, такої теплої поезії. В оцих Ірининих, вимовлених довірливим голосом, віршах стільки тепла, що його вистачило б зігріти всю землю. В них хочеться вкутатись, обгорнутися, захищаючись од часом такого жорстокого світу.
Особливо вразив мене один вірш (а всі вони прекрасні!). Він бринить у мені, як молитва, я одного разу не витримав і відніс до редакції "Літературної України" з проханням надрукувати, адже книжечка видана мізерним тиражем і мені по-справжньому жаль тих людей, в чиє серце не ввіллється цей вірш.
Візьми мене і вирви з мене Орденоносний мій язик!..
Наводжу його повністю й тут:
Була я пташкою — і ти мене спіймав. І небо взяв у придане за мною. Я стала квіткою — і ти мене зірвав. Та й досі пахне дім у нас — весною. Я стала яблуком.
Зостався по літах Лиш смак медовий на твоїх вустах. А тепер я у срібнім вінці. Тепер я свічка у твоїй руці. Тобі ще світло? Але ж день мине. Для чорних днів прибережи мене. Не задмухни.
Бо, взята тишиною, Уже не буду я тобі жоною... Я буду тінню, голосом, луною. Тож будеш ти крізь темряву людську На голос мій незрячо йти за мною. І кликати...
Але кого? Яку? Ту пташку, що і спіймана — літала? Ту квітку, що і зірвана — цвіла? Те яблуко, що дітьми проростало? Ту свічку, що і згаснувши — була? Кого ти кликатимеш, друже мій,
тривожно?
Ким я була?
І ким я буду, Боже?
Господь мені всміхнеться: "Не жалій
І не тривожся. Буде все, як треба.
Пташина знов повернеться у небо.
А квітка знов цвістиме на землі.
І в яблука є ціль і місце є.
А свічка зійде в Царствіє моє..."
— А що ж із ним залишиться, Господь, В тих чорних днях, у світі зловорожім?
— Твоя любов, дитя, Твоя любов...
І милість Божа.
Хіба не забринить жіноча душа у відповідь на цього вірша? 1 чи не подивляться чоловіки іншими очима на своїх вірних дружин?..
Ліна Костенко. Я завжди був (та й лишаюся) в полоні її
*/49 А Дімаров
241
поезії (тут будь-які епітети бліді й безсилі), такої ж непокірної, як і сама Ліна. Вона живе так, як пише, і пише так, як живе. Все своє життя поетеси вона не вкладалася в про-крустове ложе соцреалізму, трощила його своїми бунтівничими віршами. Вона пронесла свою горду голову крізь скажене цькування і наклепи, нагороджуючи дзвінкими ляпасами систему: треба було бачити Ліну під час вручення їй Шевченківської премії (перебудова, комуністична фортеця не встигала латати тріщини)... Треба було бачити Ліну, коли один з високих функціонерів партійних рушив до неї з широко розведеними для обіймів руками:
— Дорога наша Ліно Василівно...
— Я?! — 1 пальцем себе в груди.— Ваша?! — І пальцем в груди функціонера.
Довго ж стояв той функціонер, як обпльований... А мене пече інший спогад.
В розпалі — боротьба з шестидесятниками. Арешти, обшуки, судові процеси, де панувало телефонне свавілля і маріонетки в судейських мантіях, виконуючи накази згори, намагалися погасити щонайменший зблиск вільної думки. Численні зборища трудових колективів, на яких "одностайно засуджувалось і схвалювалось"... Отакі збори відбулися і в нашій Спілці, записні оратори рвалися до трибуни, щоб затаврувати засуджених, а од тих, які ще ходили на волі, але не хотіли скоритися, вимагати розкаяття. Найчастіше лунало прізвище Ліни, яка насмілювалася не тільки писати бунтівничу поезію, але й — слухайте! слухайте! — їздила на оті всі судилища: кидати квіти засудженим. "На трибуну її!.. На трибуну!.." 1 от Ліна на трибуні. Але зовсім не для того, щоб каятись. Боже, яке здійнялось у відповідь ревище! Оровецькі й хорунжі аж пінились, вимахуючи кулаками, горлаючи: "Геть!.. Геть з трибуни!.." — вони так і не дали Ліні закінчити виступ, вона зійшла під ревище й ґвалт. І я вперше побачив на її очах сльози.
Мене всього аж тіпало. Я зірвався з місця — до трибуни: останніми словами обкласти оцих усіх нелюдів,— хоч полопайтесь, мене не перекричите! — де ви, гади, були під час вітчизняної?! — в заградотрядах, у смершах відсижувались! — тварюки! кабани відгодовані! — але тут мене ухопив за полу Олекса Мусієнко, цей розважливий чоловік не зробив у своєму житті жодного хибного кроку,— "Не йдіть, Анатолію Андрійовичу, звернете шию" — і я замість того, щоб розгнівано видертись, опустився знов на стілець. Наче тільки того й ждав, щоб мене хтось притримав за полу...
І потім, повертаючись додому, я був майже вдячний Му-сієнкові, що він мене притримав. Ну, викричався б, вилаявся б, виматюкався б навіть, як доводилося матюкатись на фронті, під кулі зриваючись, і що б я змінив? Добився б того, шо полетів би з роботи, і книжка, що саме набиралася в друкарні, була б миттю розсипана... А сім'я? Що сталося б із моєю сім'єю?..
Я йшов додому, отак виправдовуючись подумки, а на душі ще ніколи не було так бридко. І ніколи я ще так себе не ненавидів.
Довго ж по тому я не носив піджака, у якому сидів на тих зборах! Здавалося, що мене хтось смика за полу.
От минув не один десяток років од тих зборів проклятих, а спогад про них і досі мучить мене, пече мою совість.
Іще чомусь згадую Ліну, коли я вперше побачив її в Ірпені. Коли не знав, що вона згодом стане уславленою на весь світ поетесою. Ми грали у волейбол, і Ліна, весела, легка, якась по-особливому жіночна, сонячним зайчиком пурхала вслід за м'ячем, посилаючи його понад сіткою...