— Та Анатолію Андрійовичу, та дорогенький! Та правте, не жалійте! Я вам буду лише вдячний.
— Ви в якому з'єднанні партизанили? — ще поцікавився я: в романі були такі карколомні картини партизанського побуту, що хоч стій, хоч падай. На кшталт "Зенітки" Остапа Вишні, де озброєний вилами дід перемагає фашистів. Так то ж гумореска, а тут — на повнім серйозі.
— Партизанити? А навіщо?.. Та й не міг я партизанити: мене, як письменника, викинули в глибокий тил. Аж на Урал.
Він так і сказав: "викинули", наче був радистом-розвідни-ком і його скинули на парашуті в глибокім тилу ворога.
Важко зітхнувши, я засів редагувати той опус.
Перший десяток сторінок правив обережно та оглядаючись. Все ж не будь-хто, а ветеран, який став членом Спілки письменників, коли я тільки починав під стіл пішки ходити. Тож намагався, де тільки можна, лишати авторський текст. Зустрівся з автором, дав йому передрук:
— Довелося дещо поправити...
Він мигцем глянув на помережані мною сторінки, розвів для обіймів руки.
— Та Анатолію Андрійовичу, та дорогенький мій! Та правте як вам на душу ляже! На те ж ви і редактор, щоб правити. Я повністю на вас покладаюся.
І я, знахабнівши, став по-справжньому правити. Перекреслював люто речення, абзаци, а то й цілі сторінки, вже од себе вписував цілі епізоди, не лишав у романі місця живого. Працював цілими днями як проклятий, за звичкою схоплюючись о четвертій, о п'ятій, а він регулярно забирав переписане мною та односив друкарці.
Я й досі не знаю, чи читав він мною виправлене. Приносив після друкарки, не проставивши жодної пропущеної крапки чи коми, бо для чого ж тоді у видавництві й коректор?
Врешті-решт підписав до набору, у цензурі не почув жодного зауваження ("Усі б так писали",— сказав схвально цензор) , роман невдовзі був виданий і безслідно зник у книжковому морі, як і сотні інших отаких безликих книжок.
Ба ні, не безслідно! Невдовзі в "Літературній газеті" появилася схвальна рецензія, підписана одним із відомих критиків. Переповідали, що автор розіслав свій щойно спечений опус усім критикам з дарчими написами, в усі обласні та республіканські газети, що в нього удома зберігалася картотека на все спілчанське начальство, директорів видавництв, головних редакторів та завідуючих відділами прози, де була вписана домашня адреса і дата народження: він не пропускав жодної дати. Надсилав вітальні листівки на всі революційні свята, на Новий рік та День Радянської армії, а якщо хто одержував орден чи державну премію, то першою стукала в двері вітальна листівка цього сивоголового метра.
Він всеньке життя так безжурно й прожив, називаючи себе "урождьонним оптимістом", і для оптимізму того були всі підстави: із ста двадцяти повістей, романів та збірок оповідань і поезій, що їх щороку видавало лише наше видавництво, якийсь десяток, а то навіть і менше, мав ознаку таланту. Решта ж — суцільна сірятина, закроєна на одну й ту ж соцреалістичну колодку, і непосвяченому лишалося тільки дивуватися, що й вона знаходить свого читача. Що, видана солідними тиражами (щонайменше п'ятнадцять тисяч примірників), не осідає в книжкових магазинах, а зни-ка, як у чорну діру.
А секрет розкривавсь дуже просто. В одній лише нашій республіці функціонували десятки тисяч бібліотек і кожна бібліотека поповнювалася новими книжками. Приходить бібліотекар на книжкову базу із списком бажаної літератури: там і класика, і сучасні популярні письменники, а йому на кожну таку бажану книжку — десяток сірятини. Хочеш — не хочеш, купуй. Й осідають ті цеглини, ніким не прочитані, в запасниках, вкриваються пилом та павутинням, а потім потихеньку їх списують і здають в макулатуру. Автори цих книжок живуть і горя не знають, нерідко навіть ходять у класиках живих, особливо, коли доскочать якоїсь керівної посади. Муки слова їм невідомі, а оплата — ті ж триста карбованців за аркуш, що талантові, що графоманові.
Принагідно пригадую, як писав закриту рецензію на черговий пригодницький роман Кашина. Роман той, абсолютно позбавлений літературної вартості, запланований був для перевидання у видавництві "Дніпро", та ще й кількома масовими тиражами. У розмові з Кашиним я йому рекомендував повикидати особливо незугарні місця.
— Ти що? — обурився він.— Та це ж майже тища карбованців! — І дивився на мене так, наче я оту тисячу щойно спробував висмикнути у нього з кишені.
Пам'ятаю й іншого автора, який похвалявся, що за день може написати на шістсот карбованців. Тобто два аркуші, п'ятдесят друкованих на машинці сторінок.
— В тебе що, під рукою рахівниця? — поцікавивсь я в нього.
Він і очі витріщив:
— Рахівниця?.. Навіщо?
— Як навіщо?.. Настрочив сторінку і клацнув на рахівниці... Як у бухгалетрії. Настрочив і клацнув...
Образився. Довго не вітався, проходячи мимо, А відомий літературознавець (не так своїми працями, як посадами) висловився на цю тему ще категоричніше:
— Для мене той, хто не має на ощадній книжці двадцять— тридцять тисяч карбованців, просто не існує як письменник.
Наведені приклади звучать нині, як анекдоти. Але чи не пронизували отакі анекдоти все наше тогочасне життя? Коли місце в літературі визначалося не так вагомістю написаного твору, не читацьким попитом навіть, а насамперед тематикою, її злободенністю. (Пригадаймо хоча б повість нині забутого Рябокляча "Золототисячник" — відгук на чергове рішення партії. Написана на рівніінформашки в районній газеті, де не те що жодного живого образу, а навіть блідого натяку на художність годі знайти, вона зібрала рясні схвальні відгуки та ще й одержала Сталінську премію)... Та ще й тим визначалося місце того чи іншого твору, як відгукнулося на нього начальство, особливо партійне. Не можу не згадати при цьому розгнівану репліку Скаби, секретаря по ідеології ЦК КПУ:
— Що ви мені тичете в очі Малишком! Малишко, Малишко!.. Треба буде, ми десяток Малишків спечемо!..
"Літературу замкнули на скабу",— жартували в Спілці невесело.
Леонід Миколайович Новиченко в той час по праву вважався критиком номер один. Людина обережна, а іноді аж полохлива, він мав гострий аналітичний розум і хоч і зрідка, та все ж виступав з обгрунтованими статтями проти сірятини. Хоч і змушений був, за висловом Антоненка-Давидови-ча, співати пісню того, на чиєму возі їхав. (Згадаймо хоча б його розгромні статті на Рильського, Яновського, Сенченка.) Але знайдіть мені хоч одного тогочасного критика, який би був без гріха. Які не заглядали б у партійні святці, пишучи ту чи іншу статтю. Так от, на Леоніда Миколайовича чи то накотило тимчасове затемнення, чи йому вкрай необхідно було проілюструвати свіжим прикладом статтю про літературу на військову тематику, тільки він узяв та й похвалив повістину Павла Оровецького "Серце солдата" — річ настільки бездарну, що навіть у редактора пересихало в ручці чорнило, коли він правив цю повість. Щоб проілюструвати рівень письма Оровецького, досить назвати кілька книжок, які він пік з 1930 року: "Сила прикладу", "Альошина бригада", "Золотий колос", "Комсомольський агрегат", "Семисо-тенниця" і тому подібні. І протягом усього часу жодна його річ не була покритикована: критики боязливо обходили людину, яка під час громадянської служила в органах ВЧК, а до тридцятого року очолювала боєдільницю по боротьбі з бандитизмом, тобто розоряла заможних селян. Він так і залишився в душі чекістом, і я пам'ятаю, як уже в сімдесятих, під час спілчанських зборів, бризкав лютою піною на Ліну Костенко, яка виступила на захист шістдесятників, над якими в той час проходили судові процеси. Що він волав, тикаючи осатаніло пальцем у Ліну, важко було розібрати, але я тоді подумав, що дай такому волю і владу, бідній Ліні не минути б аутодафе.