Крик, оплески, регіт. Заохочений, я танцюю, аж підлога тріщить. Шапка вже аж на носі, поли чумарки б'ють мене по ногах.
І тут чиясь безжалісна рука хапає мене за чумарку, цупить за лаштунки.
Мамуся! Хто ж іще!
Реву від ганьби та образи. А тут іще дзвінкий голос із залу:
— Біс! Біс!
Од того, що мене назвали ще й нечистою силою, реву іще дужче.
Отак і урвалась моя артистична кар'єра. Ба, ні, не урвалася!
Невдовзі я вивчив напам'ять довжелезного вірша, що мав назву "Батькова шапка".
Слухайте, хлопці, історію шапки, З фронту приніс її батько-вояка, З фронту німецького. Гляньте: дірки. Дірка на дірці, а зверху латки...
Дірки, звісно ж, від куль.
Принісши ту шапку додому, батько одразу ж заходився організовувати комуну. І все було б добре, коли б не
наскочили білі, забрали батька та й розстріляли. Щоразу, читаючи "Батькову шапку", згадував чомусь свого татуся. І мені до сліз було жалко батька, про якого розповідалось у віршеві.
Я так наловчився читати цього вірша, що мамуся зважилася випустити мене на сцену. Обшили стару мою шапку латками, почепили спереду червоний бант, наказали, коли я прочитаю останній рядок: "Тільки лишилася шапка стара", то скидати шапку з голови й показувати її людям.
Хоч убийте, не пам'ятаю, як декламував того вірша. Пам'ятаю лише, що підгинались коліна і все було як у тумані. А коли дочитав останній рядок, то, забувши показати шапку, дременув за куліси.
"Батькову шапку" декламував іще двічі, а потім як відрізав: хлопці одразу ж продражнияи мене "батьковою шапкою". Дражнили отак аж до третього класу, коли я взув мамусині чоботи.
Це, власне, були й не чоботи, а якийсь огидний гібрид чобіт з черевиками. Внизу, на високих каблуках, черевики, а зверху, по самісінькі коліна, розрізані навпіл халяви. І черевики й халяви зашнуровувались довжелезними шнурками. Ця дивовижна, небачена досі в селі узувачка була на додачу до всього жовтогарячого кольору. Мамусі їх справили, коли вона була іще баришнею. Носила не один рік, ще й на хуторі взувала, а тепер підійшла моя черга. Досі я, як всі нормальні хлопці, гасав босоніж, але тут вдарив мороз, мамуся дістала мої старенькі, татусем ще пошиті чобітки, а вони не налазять.
— Ну, що мені з тобою робити? — журилася мамуся.— Куди ти ростеш?
Я завбачливо мовчав. Був і гордий із того, що отак росту, а разом і відчував якусь провину перед мамусею. Отоді й появилася на світ ота дика взувачка.
— Де вже тебе дівати! Носитимеш ці. Глянь, які красиві!
— Красиві! — завив я у відчаї.— Та мене засміють!
— Не засміють. Розумний сміятись не буде, а на дурня не треба зважати.
— Еге, не зважати... Вони на мене великі. Спадатимуть.— Я все ще надіявся одбрикатися од цього жовтогарячого лиха.
— Не спадатимуть. Ось ми соломки підстелимо — будуть якраз по нозі. Та й узимку ноги не так мерзнутимуть.
Продовжую опиратись, не даючи себе взути. Тоді мамуся вдається до останнього аргументу:
— Ану, де деркач?
2*
35
І я змушений був влазити в ту взувачку.
Виходжу з хати. І ранок мені сьогодні не ранок, і сонце не сонце. Я ще ніколи не пробував ходити на високих закаблуках, ноги мої за кожним кроком викручує то в один бік, то в другий, ступаю, як на котурнах, стережуся, щоб не зачепитися ногою об ногу та не впасти. Хазяйський Полкан, побачивши, в що я узувся, позадкував, позадкував до будки і звідти загавкан. Л гусак підбігає до мене і, витягнувши шию, сичить подивовано: "А що це ти взув?.. А що це ти взув?.."
Узув — тебе не питав!
Виходжу на вулицю. І тут, здається мені, всеньке село показує пальцями на мої чоботи-черевики.
Хлопці, звісно ж, мене й продражнили одразу: "Гусаком".
Носив я це прізвисько, доки ми й жили у цьому селі. Як тільки скресли сніги, я скинув оту ненависну взувачку та й майнув до школи босоніж. Всі були іще взуті — один я босяком.
І, звісно ж, застудився. Вже увечері горів, як вогонь, кілька днів мамуся лікувала мене компресами та гарячим молоком, а коли мої груди став роздирати сухий кашель, одвезла до району в лікарню. Там послухали і сказали: плеврит. Та й залишили в лікарні.
То були чи не найщасливіші дні в моєму житті. Чиста велика палата, окреме ліжко, де ніхто тебе не товче, і, головне, не треба ходити до школи. А те, що бока щоденно проштрикують товстелезною голкою, так то не біда. Зате в обід угощають такими смачними компотами, що п'єш — не нап'єшся, а увечері до чаю дають іще й цукор. Вік би жив у лікарні, так хіба ж мамуся про мене забуде!
І змушений вертатися в нашу злиденну кімнату.
Не перебільшую, що наша кімната була найзлиденнішою у всьому селі. Ні зайвої миски, ні ложки, відро — й те в наших господарів позичене, на гвіздках, забитих у бантину, висить наша благенька одежа, а на полу, що править за ліжко,— мамусина й наша з Сергійком постіль. Два ліжники, набиті соломою, дві подушки, дві ковдри: одна мамусина, а друга вже наша. Ковдру ту ми протягом ночі цупили кожен на себе і часто билися, доки мамуся додумалася обшити нею ліжник і ми залазили на ніч під неї, як у мішок.
А в що ми вдівалися!..
У моїй книжковій шафі стоїть велике фото. На ньому зображені люди початку тридцятих років, коли заганяли до колгоспів. Внизу напис: "1931. До сівби готові". На фоні хаток під солом'яними дахами і ще голих дерев — гурт люду сільського: чоловіки та жінки і, звісно ж, дітлахи. Підводи і коні. А попереду, на першому плані, у шинелі та шапці-кубанці, осібно стоїть чоловік. Широко розставлені ноги, права рука у кишені: там, напевне ж, наган. Непривітно застигле обличчя, кам'яні вилиці: сто разів подумаєш, сперш ніж підійти до такого. Скільки ж він доль людських переламав та перекалічив і скільки ще перемеле! Он вони за ним і стоять, загнані силоміць до артілі, з обіцянкою райського життя.
Тільки як я не вдивляюся зараз в обличчя цих людей, на жодному не бачу посмішки. Та що там посмішки — тіні від усміху! Вони наче догадуються, що їх чекає. Близька смерть од лютого голоду вже наче помітила кожного, на дітей навіть лягла — тінню, яку ні змити, ні стерти.
Приглядаюся до дітей, намагаючись серед отих старченят упізнати себе, колишнього Толю. І не впізнаю. Бо ці діти, які вони не обідрані, все ж у людській узувачці. У своїх, братових, татових, подертих, полатаних, але ж у чоботях! А в мене, в того колишнього Толі?..