Сашко потів, сопів — ніяк не міг розгадати.
— А дай-но я спробую! — простягнув руку дядько Федот. Він за чимось зайшов до мамусі й почув нашу розмову.
Я йому й подав шматочок паперу. Там моєю рукою було виведено:
Д. К. Б. В. Д. П. Б. Л.
Дядько Федот читав, читав, думав, думав, морщачи лоба, — ніяк не міг розшолопати.
— Дуже мудро написано. Ану скажи, що це таке.
І я, гордий з того, що один лише знаю, що там написано, голосно прочитав:
Дід косить, Баба в'яже, Дід просить, Баба ляже!
Отут дядько Федот і вибухнув реготом. Аж хилився од сміху, витираючи сльози.
Коли дядько Федот пересміявся й пішов, мамуся стала гнівно допитуватись:
— Де ти навчився цієї пакості?
Як де? Звісно ж, на вулиці. Ніяк не міг зрозуміти, чого так сміявся дядько Федот і чому у мамусі так паленіють щоки.
— Навчила на свою голову! — закінчила сердиту тираду мамуся.
Вона й справді навчила мене читати й писати ще на хуторі, коли мені й чотирьох років не сповнилось. Татусь привіз із Миргорода дві багато ілюстровані книжечки.
В кожній книжечці було по віршикові, і віршики ці врізалися в мою пам'ять на всеньке життя. Перший — про м'яч:
Мій дзвінкий веселий м'яч, Ти куди подався вскач? Почекай-но, не втікай, Каченяток не лякай! По дворі женеш курчат. Аж пушинки з них летять...
А другий — про ялинку:
Раз я взувся в чобітки, Одягнувся в кожушинку. Сам запрігся в саночки Та й поїхав по ялинку...
Кожен рядок — на окремій сторінці. І яскравий малюнок.
Я з тими книжечками і спав. Такі вони були мені милі.
Одну з них, про м'яч, я захопив, коли ми втікали із хутора, а другу зіпсував Сергійко: узяв ножиці та й повирізував усі до однієї картинки. Було ж тоді бійки та реву.
По них і навчила мене мамуся читати... Та повертаюся до лікнепу.
Щовечора з усього кутка сходилися до нас дядьки і тітки. Дядьки сідали коло дверей, щоб можна було виходити й курити, тітки — поближче до лампи: кожна прихоплювала з дому як не вишивання, то мичку прядива, а то й торбу проса, в кімнаті стояли дві прядки і ступа, в якій товкли на пшоно просо. Жінки просто не вміли сидіти без діла, хоча б і навчаючись, то й прихоплювали з собою роботу. Тут же товклися я, Сергійко й Сашко: без нас, як то кажуть, і каша не звариться.
Мамуся, строга, красива, в єдиній празниковій кохтині, яку вона, приходячи з школи, обережно знімала і вішала на плечики... Мамуся, якась і на мамусю не схожа, сідала до столу, розкривала абетку і починала урок. Гули обережно прядки, тихенько гупала ступа, лунав мамусин голос. Тітки й дядьки вгадували то одну літеру, то другу, пробували складати докупи і коли виходило слово, раділи, як малі діти:
— Ти диви! І звідки воно узялося, що ожило?
А ми: я, Сергійко, Сашко нишком гралися в закуткові. Потім підходила черга до мене:
— Толю, а йди-но сюди!
На людях мамуся ніколи не називала мене "Толічкою". Я схоплювався, протискався до столу.
— Читай,— казала мамуся.— Тільки голосніше, щоб усім було чутно.
І я сідав за "Кобзаря".
Уже знав, з чого починати. Як молитва щоденна починалася з "Отченаша", так і читання "Кобзаря" починалося обов'язково з "Катерини". Скільки разів я її прочитав, вивчив майже напам'ять, а жінки, як тільки я сідав до столу, завжди просили:
— Давай, синку, про Катерину. І я починав з "Катерини":
Кохайтеся, чорнобриві, Та не з москалями, Бо москалі чужі люде, Роблять лихо з вами...
Прядки зупинялися, ступа переставала гупати, завмирали руки з голками. Дядьки лізли по кисети, а жінки починали хлюпати носами. Не стримувався — хлюпав і я: так мені було жаль Катерини!
Щоб ми не гибіли біля вікна, мамуся стала забирати нас і до сільбуду: на репетиції, вистави й концерти. Вистави ставилися двічі на місяць, про громадянську війну та ще про поневіряння трудящих за кордоном ("Родина щіткарів", "Пакет"), а концерти на революційні свята. Ще й перед виставою кожною декламували вірші й співали пісні. Сергійко, закушканий в мамусине пальто, невдовзі й засинав і спав так міцно, що його не будили ні тупотіння акторів, ні регіт та оплески в залі. Він не просинався навіть тоді, коли мамуся, вже після вистави, брала його на руки та й несла додому. Я ж товкся за лаштунками протягом усієї вистави, мені було страшенно цікаво дивитись то в зал, де хилиталося море голів, то на сцену, на самодіяльних артистів, особливо на мамусю, таку молоду та красиву, що я завжди з гордістю думав, що ні в кого на світі немає такої мамусі.
Особливо цікаво було на концерті. Два місяці йшли репетиції і жодної ми не пропускали, бо куди мала нас дівати мамуся? Сергійко як завжди спав, я ж сидів у порожньому поки що залі і не зводив зі сцени очей. І ще: страшенно хотілося взяти і собі участь у тому дійстві — заспівати пісню чи ушкварити гопака.
І ось моя мрія збувається.
Сьоме листопада, святковий концерт. Збуджені самодіяльні актори за лаштунками, повно люду у залі. Молоденька вчителька виходить на сцену й оголошує дзвінко:
— Починаємо святковий концерт!
2 А. Дімарав
33
Хор теж уже на сцені, там і мамуся, лунають революційні пісні. Про дванадцять косарів, які косять на ко-мунінській землі, про ковалів, дух у яких — молот, і ще багато пісень, що їх я не запам'ятав. Декламуються вірші, теж революційні (за цим пильно стежив дядько Никифір, червоний партизан у минулому, а тепер іилова сільради: "Щоб не було нічого такого!" — крутив він великим пальцем перед носом завідуючого сільбуду. Он він у першому ряду і сидить: величезний червоний бант на всі груди, мені з-за лаштунків здасться, що то й не людина сидить, а метелик, а поверх метелика приставлена вже людська голова). Тож співали та вірші читали тільки революційні, дядько Никифір і танці всі до одного повернув би в бік революції, але таких ще не було, ще не дійшли до нашого села, тож доводилося вдовольнятися гопаком чи катеринкою. Хор співав, а в мене вже й жижки трусились: ніяк не міг діждатися, коли почнуть танцювати.
Та ось настає довгождана хвилина.
— А тепер виступить наш танцювальний...— починає учителька, починає й не встигає закінчити: якась сила штовха мене на сцену. Як був у довгополій чумарці та великій, що налазила аж на очі, шапці, викотився на очі всього люду та ушкварив гопака.