Процес

Боротьба з заступником директора

Одного ранку К. почувався набагато свіжішим і спроможнішим до опору, ніж будь-якого іншого дня. Про правосуддя він навряд чи й думав; коли К. і спадала якась гадка, йому здавалося, ніби, скориставшись якимсь потаємним важелем, що за нього можна вхопитись лиш у пітьмі, цю безмежну широку організацію можна враз розшматувати і знищити. Цей незвичайний стан навіть спокусив К. запросити до свого кабінету заступника директора і обговорити з ним одну ділову операцію, бо її вже давненько годилося розглянути. В таких ситуаціях заступник директора завжди поводився так, ніби його ставлення до К. за останні місяці не змінилось анітрохи. Він неквапно зайшов, як і в попередні часи невпинного суперництва з К., спокійно вислухав його пояснення, незначним люб'язним, ба навіть товариським зауваженням засвідчив свою співучасть і збентежив К. тільки тим, – у цьому, правда, не слід добачати певного наміру, – що дозволив своїй увазі відвернутись на речі, не пов'язані зі справою, хоча за своєю натурою він цілковито віддавався роботі, тим часом як думки К. перед отим взірцем вірності службовому обов'язку нараз починали роїтися на всі боки, змушуючи його майже без опору взагалі передавати всю справу заступникові директора. Одного разу була така прикра ситуація, що К. зрештою тільки помітив, як заступник директора зненацька підвівся й мовчки подався до свого кабінету. К. не знав, що сталося, може, їхня розмова скінчилася так, як і годиться, але не менша й можливість, що заступник директора урвав її, коли К., навіть не усвідомивши, чимсь образив його або бовкнув яку дурницю; а може, заступник директора лиш остаточно пересвідчився, що К. його не слухає і думає про щось інше. А можливо, К. висунув якусь сміховинну пропозицію або заступник директора вивідав її в К. і тепер поспішає, щоб скористатися нею на шкоду К. Принаймні до цієї справи вже ніколи не поверталися, К. не хотів нагадувати про неї, а заступник уперто мовчав; а втім, поки що це все не мало жодних відчутних наслідків. Хай там як, але цей випадок не злякав К., тільки-но траплялася слушна нагода, а він сам хоч трохи почувався на силі, то вже знову стояв під дверима заступника директора, щоб зайти до нього або запросити його до себе. Часу ховатися від нього, як робив К. давніше, вже не було. К. більше не сподівався на швидкий вирішальний успіх, що одним духом позбавить його всього клопоту і сам собою відновить колишні його взаємини з заступником директора. К. бачив, що йому не можна відступати: тільки-но він позадкує, як, може, й годилося б у тій ситуації, виникне небезпека, що він, либонь, ніколи вже не ступить уперед. Заступника директора не можна лишати з думкою, ніби з К. вже покінчено, він не повинен спокійно сидіти в своєму кабінеті з такою думкою, треба його стривожити. Йому слід якомога частіше нагадувати, що К. живий і, як і все живе, якогось дня може приголомшити новонабутими спроможностями, хоч яким немічним він видається сьогодні. К., щоправда, не раз казав собі, що таким методом він бореться не за що, як за власну честь, бо користі йому, власне, не буде ніякої: адже якщо попри кволість він і далі опирається заступникові директора, в того зросте чуття сили і дасть йому змогу аналізувати й припасовувати свої заходи до щомиті інших обставин. Але К. не міг змінити своєї поведінки, він дурив сам себе, в нього не раз з'являлася впевненість, що саме тепер у стосунках із заступником директора йому слід виявляти безтурботність; прикрий досвід не навчив його нічого, він гадав, ніби після невдач у десятьох спробах, одинадцятого разу йому пощастить домогтися успіху, дарма що кожного разу все відбувалося однаково і, звісно, не на його користь. Коли після такої сутички він спітнілий, знесилений, з порожньою головою опинявся в своїй кімнаті, то не знав, надія чи розпач спонукали його нападатись на заступника директора, але наступного разу безперечно надія знову пожене його до дверей заступника.

Закреслено звідси аж до слів "діставати від нього осібні доручення"

Сьогоднішнього ранку ця надія видавалася надто вже обґрунтованою. Заступник директора поволі зайшов до кабінету К., тримаючись рукою за чоло, й поскаржився на головний біль. К. хотів одразу відповісти щось ущипливе, проте передумав і, не гаючи часу, взявся пояснювати справу, нітрохи не беручи до уваги, що в заступника болить голова. Може, той біль був не дуже й дошкульний, а може, його на мить притлумила цікавість до справи, – одне слово, під час розмови заступник директора прибрав руку з чола і відповідав, як завжди, загонисто й майже без роздумів, неначе взірцевий учень, що відповідає раніше, ніж чує запитання. К. міг би цього разу зіткнутися з ним і не раз дати йому відкоша, але думка про головний біль заступника весь час заважала йому, неначе той біль не ослаблював, а покріплював заступника. Диво дивне, як він терпить і притлумлює той біль! Заступник раз по раз сміявся, хоч причини на те в його словах не було, здавалося, він немов хизується, що має головний біль, який, проте, не заважає мислити. Розмова точилась про одне, а водночас тривав мовчазний діалог, у якому заступник директора, щоправда, не заперечував сили свого головного болю, але неодмінно наголошував, що той біль незначний, отже, зовсім не такий, від якого страждав К. А якби К. хотів щось заперечити, – легкість, із якою заступник директора долав свій головний біль, спростовувала всі його твердження. Водночас ця легкість правила К. за наочний приклад. Він теж може відгородитись від усіх турбот, не пов'язаних із роботою. Просто треба, щоб він іще ревніше, ніж дотепер, хапався до діла, запроваджував у банку нове устаткування, яке надовго поглине його думки, візитами та подорожами зміцнив свої трохи занедбані зв'язки з діловим світом, частіше звітував директорові й прагнув діставати від нього осібні доручення.

Так було й цього ранку. Заступник директора прийшов одразу, але зупинився біля дверей, протер – така в нього з'явилась нова звичка – пенсне, подивився спершу на К., а потім, немов не помітив у ньому нічого незвичайного, уважно обдивився всю кімнату. Здавалось, він ніби користається з нагоди й перевіряє свій зір. К. витримав ті оглядини, навіть ледь усміхнувся й запросив заступника директора сісти. Сам К. сів до свого фотеля, нахиливсь якомога ближче до заступника, нараз узяв зі столу потрібні папери й заходився пояснювати. Заступник попервах навряд чи й слухав його. Стільниця письмового столу К. була обгороджена низеньким різьбленим бар'єрчиком. Та й сам стіл був довершеної роботи, і бар'єрчик міцно тримався на його поверхні. Але заступник директора вдав, ніби саме тепер помітив, що бар'єрчик трохи хитається, і спробував усунути той ґандж, натиснувши на різьблення вказівним пальцем. К. хотів через те урвати свою розповідь, але заступник директора такого не любив, бо, як пояснював він сам, докладно все чув і розумів. Поки К. іще не вимагав від нього жодних посутніх зауважень, заступникові здалося, ніби бар'єрчик потребує незвичайних заходів, бо він тепер витяг свого цизорика, взяв як важіль лінійку К. і спробував підняти бар'єрчик, щоб, напевне, потім було легше вставити його глибше. У своїй доповіді К. мав подати одну цілком оригінальну пропозицію, що, як він сподівався, справить велике враження на заступника, але тепер, дійшовши до цієї пропозиції, він навіть не міг викласти її послідовно – так його захопила власна робота, чи, радше, так він тішився дедалі рідшим усвідомленням, що тут, у банку, він і досі таки щось означає і його пропозиції спроможні виправдати його. Мабуть, отакий спосіб захисту був би найкращий не лиш у банку, а й у процесі, набагато кращий, можливо, за будь-який інший спосіб, який він уже випробував або ще тільки планував. Кваплячись договорити, К. не мав часу, щоб недвозначно звеліти заступникові директора не чіпати бар'єрчика, під час свого викладу він лише двічі або тричі майже неусвідомлено, немов заспокоюючи, провів вільною рукою над бар'єрчиком, аби показати заступникові, що бар'єрчик не має жодного ґанджу, а якщо навіть має, цієї миті пильна увага важливіша і навіть пристойніша, ніж будь-які вдосконалення. Але, як, бува, часто трапляється зі жвавими натурами, поглинутими суто розумовою діяльністю, ця реміснича робота надихнула заступника директора завзяттям, він уже справді витяг один фраґмент бар'єрчика, і тепер треба було знову вставити шипи в належні їм гнізда. Це завдання виявилось важчим, ніж уся попередня робота. Заступник був змушений підвестись і працювати обома руками, намагаючись притиснути бар'єрчик до стільниці. Та попри всі зусилля це йому не вдавалося. Захоплений своєю розповіддю, – а втім, він додавав до неї й чимало не заготовлених наперед фраз, – К. тільки дуже невиразно помітив, що заступник директора підвівся. К., правда, під час усього викладу навряд чи й забував, що заступник директора відвертає свою увагу на щось другорядне, але тепер йому чомусь здалося, ніби той рух заступника якось пов'язаний із його пропозицією, – отже, він теж підвівся і, поставивши палець під якоюсь цифрою, простягнув папір заступникові директора. Тим часом заступник, побачивши, що тиску його рук не досить, не став довго думати, а сів усією своєю вагою на бар'єрчик. А втім, цього разу йому пощастило, шипи, зарипівши, пішли у свої гнізда, проте внаслідок поспіху один шип уперся у край гнізда, і на тому місці тендітна верхня планка розламалась надвоє. "Нікудишнє дерево!" – розсердився заступник директора.