– Але ж так незручно і нездорово.
– Таж ні, – заперечив художник, боронячи своє вікно, – через те, що його ніколи не можна відчинити, тут, дарма що там звичайна одинарна шибка, краще зберігається тепло, ніж якби вікно було подвійне. Якщо ж я хочу провітрити кімнату, – а в цьому й потреби великої нема, бо повітря всюди заходить у шпарини між дошками, я можу відчинити двері або навіть обоє дверей.
К., трохи заспокоєний цим поясненням, став роздивлятись, де ж другі двері. Художник помітив його пошуки й сказав:
– Вони позаду вас, я мусив приставити до них ліжко. – Лише тепер К. побачив у стіні вузенькі двері. – Усе тут трохи замале, як для майстерні, – провадив далі художник, немов прагнучи відвернути докір К. – Я був змушений пристосуватись до того, що є. Ліжко перед дверима – це, звичайно, дуже погане місце. Скажімо, суддя, якого я тепер малюю, завжди ходить дверима біля ліжка, і я навіть дав йому ключа від них, щоб він, коли мене нема вдома, міг зачекати в майстерні. Він звичайно приходить рано-вранці, коли я ще сплю. Якщо поряд відчиняться двері, я, звісно, прокидаюсь навіть тоді, коли сплю, як мертвий. Ви б утратили всяку повагу до суддів, почувши ті прокльони, якими я зустрічаю його, коли він удосвіта стає на моє ліжко. А втім, я міг би забрати в нього ключ, але він розсердиться. Бо ж тут без великих зусиль можна повисаджувати всі двері.
Під час цієї промови К. міркував, чи треба йому знімати піджак, зрештою він подумав, що, не знявши, він тут не всидить, тож скинув піджак і поклав його собі на коліна, щоб одягнути знову, коли скінчиться розмова. Тільки-но він роздягнувсь, як одна з дівчат закричала: "Він уже скинув піджака!" – і стало чути, як обидві дівчинки прилипли до шпарин, аби навіч побачити видовище.
– Дівчатка гадають, – взявся пояснювати художник, – що я вас малюватиму і через те ви роздягаєтесь.
– Угу, – мовив К., трохи розвеселившись, бо почувався не набагато краще, ніж доти, дарма що сидів тепер у самій сорочці. Майже незадоволено він запитав: – А як, ви кажете, називаються ще дві можливості? – К. уже забув ті терміни.
– Начебто виправдання й затягування справи, – відповів художник. – Тільки від вас залежить, що ви оберете. Завдяки моїй допомозі можна скористатись або тим, або тим способом, хоч тут, звичайно, є свої труднощі, різниця полягає лиш у тому, що начебто виправдання вимагає великих, але недовгих зусиль, а затягування справи – набагато менших, зате тривалих. Спершу я розповім про начебто виправдання. Якщо ви оберете його, я напишу на аркуші паперу підтвердження вашої невинності. Текст такого підтвердження цілком незбагненний, він дістався мені ще від батька. З цим підтвердженням я оббігаю всіх знайомих мені суддів. А почну, певне, з того, що сьогодні ввечері подам це підтвердження судді, якого тепер малюю, він має прийти на засідання. Я покажу йому підтвердження, поясню, що ви невинні, й поручуся за вашу невинність. Це буде не якась формальна порука, а справжня порука з тягарем відповідальності. – У погляді художника проступав докір, що К. хоче накинути йому цей тягар.
– Ви дуже люб'язні, – мовив К. – А суддя не може повірити вам і виправдати мене все ж по-справжньому?
– Таж я вже казав вам, – відповів художник. – Зрештою, взагалі нема певності, що мені хтось повірить, чимало суддів, скажімо, вимагатимуть, щоб я сам привів вас до них. Тоді ви повинні коли-небудь піти зі мною. А втім, у таких випадках справа наполовину вже виграна, надто тому, що перед тим я дам вам докладні настанови, як поводитись у того або того судді. Набагато гірша ситуація з суддями, що – іноді трапляється й таке – одразу проганяють мене. Якщо після численних спроб, коли я докладатиму всіх зусиль, мені нічого не вдасться, від таких суддів ми будемо змушені відмовитись. Але тут нема чого хвилюватися, бо окремий суддя нічого не вирішує. Коли я на своєму підтвердженні зберу достатню кількість суддівських підписів, я піду з ним до того судді, що саме провадить ваш процес. Може статися, що й він підпише підтвердження, тоді все посуватиметься набагато швидше, ніж за інших обставин. Загалом тоді вже майже не буде перешкод, для звинуваченого – то пора найкращих сподівань. Хоч як дивно, а правда: люди на цьому етапі почуваються набагато впевненіше, ніж після виправдання. Великих зусиль тоді вже й не треба докладати. Суддя, маючи на руках підтвердження, завірене підписами багатьох суддів, може безтурботно оголошувати виправдальний вирок, і він, безперечно, але, звичайно, після виконання різних формальностей, таки виправдає звинуваченого, щоб догодити мені та решті своїх знайомих. Тоді правосуддя відпускає вас і ви вільні.
– Тоді я буду вільний, – протягнув, наче вагаючись, К.
– Так, – докинув художник, – але тільки начебто вільний чи, як висловитись точніше, тимчасово вільний. Адже судді найнижчого ранґу, до яких належать мої знайомі, не мають права виправдовувати остаточно, це право належить тільки вищому правосуддю, недоступному ні для вас, ні для мене, ні для будь-кого іншого. Що воно там діється, ми нічого не знаємо і, до речі, й не хочемо знати. Отже, того великого права – знімати звинувачення – наші судді не мають, зате мають право звільняти від звинувачення. Тобто якщо вас отак виправдають, вам на якусь мить полегшать тягар звинувачення, але воно й далі нависатиме над вами і може, тільки-но згори надійде наказ, миттю знову набути чинності. Оскільки в мене дуже тісні зв'язки з правосуддям, я ще можу точно сказати вам, як сформульовано різницю між справжнім виправданням і начебто виправданням у настановах для судових канцелярій. При справжньому виправданні всі документи, пов'язані з процесом, викидають, цілковито зникають з обігу не тільки звинувачення, а й матеріали процесу і навіть виправдальний присуд – усе те знищують. Зовсім інша річ при начебто виправданні. З актом звинувачення і документами, що підверджують невинність, містять виправдальний вирок та його обґрунтування, не відбувається жодних дальших змін. Проте з обігу вони не виходять і, оскільки судові канцелярії вимагають неперервного руху паперів, потрапляють на вищі щаблі правосуддя, потім повертаються на нижчі, тож мандрують отак вгору-вниз з більшою чи меншою швидкістю, з довшими чи коротшими затримками. Каналів, якими рухаються документи, безкінечна кількість. Коли дивитися зовні, іноді може видатись, що все вже давно забуто, обвинувальний акт утрачено і виправдання остаточне. Але втаємничені ніколи такому не повірять. Правосуддя не втрачає жодного документа, судді не забувають. Одного дня, коли вже ніхто й не сподівався, який-небудь суддя пильніше придивиться до паперів, побачить, що в цьому випадку звинувачення ще чинне, і віддасть наказ про негайний арешт. Я припустив отут, що між начебто виправданням і новим арештом промине довгий час, така можливість існує й справді, і я навіть сам знаю про такі випадки, але існує не менша ймовірність, що виправданий правосуддям повернеться додому, а там на нього вже чекають уповноважені, щоб знову заарештувати. Тоді, звичайно, життю на волі настає кінець.