Фелісіте побивалася за своєю пані так, як за хазяями не побиваються. Думка, що пані померла раніше од неї, не давала їй спокою, це здавалось їй чимсь надзвичайним, неможливим і дивовижним.
Через десять днів, — стільки часу потрібно було, щоб приїхати з Безансона, — прибули спадкоємці. Невістка понишпорила в шухлядах, відібрала для себе найкращі меблі, а решту продала. Після цього Поль з дружиною повернувся до себе. Крісло пані Обен, її круглий столик, грілка, вісім стільців — все зникло! Лише жовті квадратні плями на стінах свідчили, що тут колись висіли гравюри. Родичі забрали з собою навіть два ліжка з матрацами, а з стінної шафи щез увесь одяг та іграшки Віргінії! Фелісіте обійшла всі кімнати і сп'яніла від горя.
Наступного дня на дверях уже висіло повідомлення про продаж, і аптекар крикнув Фелісіте на вухо, що будинок продається.
Вона похитнулась і мусила сісти. Найбільше засмучувала Фелісіте думка, що їй доведеться залишити кімнату, де так добре жилося бідоласі Лулу. Кидаючи на нього сумні погляди, Фелісіте з палким благанням зверталась до Святого Духа; вона звикла молитися навколішках перед папугою, неначе перед ідолом. Сонячне проміння, що проникало в кімнату крізь дахове вікно, вдаряло іноді в його скляне око, яке спалахувало тоді вогнем; це викликало у Фелісіте релігійний екстаз.
Пані Обен залишила їй пенсію в триста вісімдесят франків. Сад і город забезпечували її овочами й фруктами; одягтись вона теж мала у що. Фелісіте заощаджувала на свічках і вкладалася спати, як тільки починало темніти. Майже весь час вона сиділа вдома, а коли виходила на вулицю, то намагалась оминати крамничку випадкових речей; тут вже продавалося дещо із старих меблів пані Обен.
Відтоді, коли її ледве не вбила поштова карета, Фелісіте стала трохи шкутильгати. Вона почувала себе вкрай погано, і тітка Сімон, яка розорилася на торгівлі бакалією, щоранку приходила до неї, щоб нарубати їй дров і накачати води. Зір Фелісіте слабшав. Віконниці більше ніхто не відчиняв. Минали роки, але ніхто не наймав і не купував будинок.
Фелісіте ні разу не обмовилась про ремонт, боячись, що її виселять. Покрівля прогнила, і протягом всієї зими подушка Фелісіте була мокрою. Після Великодня вона стала кашляти кров'ю.
Тоді тітка Сімон звернулася до лікаря. Фелісіте хотіла знати, що ж це з нею скоїлось, але, недочуваючи, розібрала лише двоє слів: "Запалення легенів". Вона вже знала про цю хворобу і тихенько промовила: "А! Як у пані!" Вона зрозуміла, що, мабуть, піде за своєю пані, і це її анітрохи не здивувало.
Наближався день, коли на вулицях мали спорудити тимчасові вівтарі. Перший вівтар завжди ставили біля підніжжя горба, другий — перед поштою, а третій — десь посеред вулиці. З приводу останнього не обійшлося без суперечок, і, кінець кінцем, парафіянки як найзручніше місце обрали подвір'я пані Обен.
Фелісіте лежала у ліжку, важко дихаючи і трусячись у лихоманці. Вона бідкалася, що не зможе взяти участі у спорудженні вівтаря. Якби ж вона принаймні мала змогу пожертвувати щось на нього! I тут вона згадала про папугу. Але сусідки вважали, що дарувати чучело буде недоречно. Проте кюре дозволив їй це зробити, і Фелісіте так щиро зраділа, шо навіть попросила його взяти собі після її смерті Лулу, це єдине багатство, яким вона володіла.
Починаючи з вівторка і аж до суботи, передодня свята Тіла Господня, кашель її посилився. Настав вечір, обличчя Фелісіте страшно схудло, губи зсохлися, і її почало нудити. Наступного дня, ледь стало світати, вона звеліла покликати священика, бо почувала себе вкрай погано. Під час соборування біля неї сиділо троє старих жінок. По тому вона забажала поговорити з Фабю. Він прийшов святково одягнений і почував себе не зовсім спокійно в цій похмурій атмосфері.
— Простіть мені, — сказала Фелісіте, з великим зусиллям простягаючи йому руку, — я думала, що це ви вбили Лулу!
Що за нісенітниця! Звинувачувати в убивстві таку людину, як він! Фабю розгнівався і ладен був зняти цілу бучу.
— Ви ж самі добре бачите, що вона несповна розуму! Час від часу Фелісіте впадала в забуття і марила. Коли жінки пішли, тітка Сімон поснідала біля хворої.
Через якийсь час вона взяла Лулу, піднесла його до Фелісіте і промовила:
— Що ж... попрощайтеся з ним!
Хоч це було всього-на-всього чучело, його точили черви; одне крило вже хтось зламав, а з черева вилізли жмутки клоччя. Фелісіте, яка вже нічого не бачила, поцілувала Лулу в голову і притулила до щоки. Тітка Сімон взяла папугу й пішла, щоб поставити на вівтар цей дарунок Фелісіте.
V
Повітря було наповнене пахощами літа, що линули від духмяної трави; дзижчали мухи, блищала на сонці річка; черепиця розпеклася. Тітка Сімон повернулась до кімнати Фелісіте і трохи задрімала біля ліжка хворої.
Незабаром вдарили дзвони, тітка Сімон прокинулась і побачила, що люди вже йдуть з вечерні. Фелісіте більше не марила. Вона думала про хресний хід і так яскраво уявляла його собі, ніби сама йшла з ним.
Всі школярі, півчі й пожежники йшли тротуаром, а серединою вулиці гордо прямували воротар з алебардою, паламар з великим хрестом, учитель, що стежив за пустотливими хлопчаками, і черниця, яка пильно наглядала за дівчатками. Троє з них, завиті, немов ті ангелята, розкидали пелюстки троянд. Диякон широкими помахами рук керував хором, двоє служок з кадилами на кожнім кроці оберталися до святих дарів, які ніс кюре в розкішних ризах. Чотири церковні старости тримали над ним балдахін з багрянистого оксамиту. А позаду, між білими стінами будинків, котилися хвилі натовпу. Та ось процесія зупинилася біля підніжжя горба.
Холодний піт зрошував Фелісіте скроні. Сімон рушником витерла їй обличчя, говорячи собі, що колись і їй доведеться пережити те саме.
Гомін юрби посилився і на якийсь час став навіть оглушливим, а потім, поступово віддаляючись, почав слабшати. Вікна задзвеніли від рушничних пострілів: це поштарі вітали святі дари. Фелісіте відкрила очі і, хвилюючись за Лулу, пошепки спитала:
— Чи добре ж йому?..
Почалась агонія. Фелісіте хрипіла і важко дихала, груди її високо здіймалися, в куточках уст виступила піна. Все тіло почало тремтіти.