Підозрюю, в багатьох з нас, хто був дуже молодим у Нью-Йорку, спалахують ті самі сцени на домашніх екранах. Я пам'ятаю, як сиділа у численних помешканнях з легким головним болем близько п'ятої ранку. У мене був колега, який не міг спати, і він знав інших, в кого була та сама проблем, і ми дивилися, як світлішає небо і пили по останній без льоду, а потім йшли додому рано-вранці, коли вулиці чисті й вологі (вночі падав дощ? ми ніколи не знали), поодинокі таксі кружляли зі ще увімкнутими фарами, і єдиним світлом було зелене й червоне зі світлофорів. Бари "Біла Троянда" відкривалися дуже рано; я пригадую, як чекала в одному з них щоб подивитися, як астронавт виходитиме у відкритий космос, чекала так довго, що коли це таки сталося, я спостерігала не за екраном телевізора, а за тарганом на кахлях підлоги. Мені подобалися змарнілі деревця на Вашинґтон-сквер на світанку, чорно-біла монотонність Другої авеню, пожежні сходи та заґратовані вітрини, незвичні, порожні з цієї перспективи.
Воно відносно важко сваритися о пів на сьому або в сьомій ранку, зовсім без сну, що, мабуть, було однією з причин, чому ми не спали цілу ніч, і вона видавалися приємним відтинком доби. Вікна у помешканні на 90-х прикривалися віконницями, і я могла кілька годин спати, а потім йти на роботу. Я могла працювати після двох або трьох годин сну і байди кави з "Chock Full O'Nuts". Мені подобалося ходити на роботу, подобався заспокійливий і приємний ритм випуску журналу, подобалася систематична послідовність, з якою закривалися чотириколірні сторінки, потім двоколірні сторінки і чорно-білі сторінки, а потім і Продукт — не абстракція, а щось, що виглядало безтурботно ґлянцево, що можна було поставити на розкладку преси та відчути вагу в руках. Мені подобалися тонкощі гранок і макетів, подобалося працювати пізно ввечері, коли журнал йшов у друк, подобалося сидіти й читати "Variety", чекаючи, коли зателефонують з коректури. З мого офісу було видно через усе місто погодний сигнал на хмарочосі Mutual of New York і вогні, які по черзі спалахували літерами TIME і LIFE над Рокфеллер Плаза; це було для мене бентежною приємністю, як і тоді, коли я йшла центральними вулицями у рожевому світлі восьмої години ранніми літніми вечорами, розглядаючи все довкола — супниці Lowestoft у вітринах 57-ої вулиці, людей у вечірніх строях, які намагалися зловити таксі, дерева, які саме розпускалися пишним листям, сяйво неба, всі ці солодкі обіцянки літа і грошей.
Минуло кілька років, але я все ще не втрачала відчуття дива у Нью-Йорку. Я почала плекати його самотність, відчуття, що в будь-який момент нікому не треба знати, де я і що роблю. Я любила прогулюватися від Іст-Рівера до Гудзону і назад у прохолодні дні і Віліджем в теплі. Мій колега міг лишити мені ключі від свого помешкання у Вест-Віліджі, коли його не було в місті, й инколи я могла просто переїхати туди, тому що до того часу телефон починав діставати мене (як бачите, черва вже вразила троянду), а цей номер мало хто знав. Пам'ятаю день, коли хтось, хто мав номер у Вест-Віліджі, зайшов за мною на ланч, ми обидва були з бодуна, я порізала палець, відкриваючи йому пиво і розревілася, і ми пішли в іспанський ресторан пити Криваву Мері та їсти ґаспачо, поки не стало ліпше. Мене тоді не гнітило почуття провини від проведення дня в такий спосіб, тому що я все ще мала всі дні на світі.
І навіть у ті пізніші часи мені все ще подобалося ходити на вечірки, всі вечірки, погані вечірки, вечірки в суботу ввечері, які влаштовували недавно одружені пари, що мешкали у Стайвезент-Тауні, вестсайдівські вечірки письменників-невдах, на яких подавали дешеве червоне вино і розмовляли про поїздки в Ґвадалахару, вечірки у Віліджі, на яких всі гості працювали у рекламних агенціях і голосували за Реформованих Демократів, прес-вечірки в Сардіз — найгірший різновид вечірок. Як ви вже встигли здогадатися, я була не з тих, хто користується чужим досвідом, і минуло насправді багато часу, поки я перестала вірити в нові обличчя і почала розуміти урок всієї цієї історії, який полягав у тому, що цілком можливо бути на Ярмарку занадто довго.
***
Мені важко сказати, коли саме я почала це розуміти. Єдине, що я знаю — було дуже погано, коли мені виповнилося 28. Усе, що мені казали, я, здавалося, вже чула раніше і більше не могла слухати. Я більше не могла сидіти в маленьких барах біля Ґранд-Сентрал і слухати, як хтось скаржиться на жінку, як вона не дала собі ради з прислугою, поки він спізнювався на потяг в Коннектикут. Мені більше не було цікаво слухати про аванси, які інші отримували від своїх видавців, про п'єси, в яких щось так не спрацьовувало в другому акті у Філадельфії, або про людей, які б мені неодмінно сподобалися, якби я пішла і зустрілася з ними. Я вже зустрічалася з ними, завжди. Були певні частини міста, яких мені довелося уникати. Я терпіти не могла верхню частину Медісон Авеню у будні зранку (це був особливо незручний випадок відрази, оскільки я мешкала просто в п'ятдесяти або шістдесяти футах на схід від Медісон), тому що я бачила жінок, як вигулювали йокширських тер'єрів і робили закупи у Gristede's, і в горлі мені піднімалося якесь вебленівське обурення. Я не могла ходити на Таймз-сквер вдень, або в Нью-Йоркську Публічну бібліотеку без жодної причини. Одного дня я не могла зайти в магазин Schrafft's; наступного це міг бути який-небудь Bonwit Teller.
Я ображала людей, які були мені дорогими, і принижувала тих, хто не був. Я порвала з людиною, яка була найближчою з усіх. Я плакала доти, поки не перестала помічати різницю, коли я плачу, а коли ні, я плакала у ліфтах, таксі і в китайських пральнях, а коли я пішла до лікаря, він тільки сказав, ніби виглядає так, що в мене депресія, і мені варто показатися "фахівцеві". Він записав для мене ім'я та адресу психіатра, але я не пішла.
Замість того я вийшла заміж, що, як виявилося, було дуже добре, але невчасно, адже я все ще не могла ходити верхньою частиною Медісон Авеню вранці, все ще не могла розмовляти з людьми і все ще плакала у китайських пральнях. Я ніколи раніше не розуміла, що означає "відчай", і я не впевнена, що розумію зараз, але я розуміла того року. Звичайно, я не могла працювати. Я навіть не могла з достатньою впевненістю приготувати обід, вдома я просто сиділа у застиглій позі, поки мій чоловік не телефонував з офісу і не казав делікатно, що мені не треба перейматися обідом, що ми можемо просто зустрітися в пабі Michael's, або в Toots Shor's, або в Sardi's East. А потім одного ранку в квітні (ми одружилися у січні), він зателефонував і сказав, що хоче забратися з Нью-Йорка ненадовго, що він візьме відпустку за свій рахунок на пів року, щоб ми могли кудись поїхати.