Нічого не можна було втратити остаточно, усього можна було досягнути. Просто-таки за будь-яким рогом можна знайти щось надзвичайне і цікаве, щось, чого я раніше не бачила, не робила, не знала. Я могла піти на вечірку і зустріти когось, хто називав себе паном Емоційно-Привабливим і очолював Інститут Емоційної Привабливості, або з Тіною Онасіс Бленфорд, або випинка з Флориди, який вчащав на щось, що він називав "Великою Співдружністю" вісі "Соуфгемптон — Ель Морокко" ("У мене серйозні зв'язки у Великій Співдружності, зозулько" — міг він сказати мені за листовою капустою на своїй орендованій величезній терасі), або вдову солерного короля з гарлемського базару, або продавця фортепіано з Бон-Терр, штат Міссурі, або когось, хто вже двічі нажив і спустив статки у Мідленді, штат Техас. Я могла давати обіцянки собі та іншим, і мені належав весь час світу, аби дотримати їх. Я могла не спати цілу ніч і робити помилки, але нічого мені не рахувалося.
Бачите, в Нью-Йорку я була у дивній ситуації: мені ніколи не спадало на думку, що я там живу реальним життям. У моїй уяві я завжди лишалася тільки на кілька місяців, тільки до Різдва, або до Великодня, або до першого теплого травневого дня. Саме тому мені найкомфортніше було в компанії вихідців з Півдня. Їм, здається, велося у Нью-Йорку так само, як мені, вони залишили свої рідні місця на невизначений час, зовсім як як, не схильні продумувати майбутнє, тимчасові вигнанці, котрі завжди знали, коли рейс на Новий Орлеан або Мемфіс, або Річмонд, або, як у моєму випадку, Каліфорнію. Той, хто завжди живе з розкладом літаків у шухляді, існує за трохи іншим календарем. Різдво, наприклад, було важким часом. Інші могли здолати це, вирушивши до Стоув, або за кордон, або до мами в Коннектикут; ті з нас, хто вважав, що живе деінде, проводив його замовляючи та скасовуючи бронювання авіаквитків, чекаючи на рейси, які затримувалися через погоду, ніби це був останній літак з Лісабону в 1940, і нарешті втішаючи один одного, ті з нас, хто залишався, з апельсинами, сувенірами, вудженими устрицями, як у дитинстві, збиралися докупи, колоністи в далекім краю.
Ким ми власне і були. Не впевнена, що будь-хто, хто виріс на Сході, може збагнути, чим Нью-Йорк, ідея Нью-Йорку є для тих з нас, хто приїхав з Заходу або з Півдня. Для дитини зі Сходу, зокрема для дитини, яка завжди мала дядька на Волл-Стріт і провела кілька сотень субот спочатку в дитячому універмазі "Шварц", приміряючи мешти в "Бесті", а згодом, чекаючи під Білтморським годинником і танцюючи під Лестера Лейніна, Нью-Йорк — це просто місто, хай і мегаполіс, приємне місце, в якому живуть люди. Але для нас, тих, хто приїхав з місць, де ніхто й не чув про Лестера Лейніна, а Ґранд Сентрал Стейшн була суботньою радіопрограмою, де Волл-Стріт і П'ята Авеню, і Медісон Авеню були взагалі не конкретним місцем, а лише абстракцією ("Гроші", "Висока мода", "Торгаші"), Нью-Йорк не був просто містом. Він був натомість безмежно романтичною ідеєю, таємниче осереддя всього кохання, грошей і влади, він весь був сяйвом і плинністю мрії. Думати про те, щоб "мешкати" у ньому, означало би принизити це диво повсякденністю; ніхто ж не "мешкає" у Ксанаду.
Взагалі-то мені було дуже важко зрозуміти тих молодих жінок, для яких Нью-Йорк не був просто таки ефемерним Есторілем, натомість реальним місцем, кобіт, які купували тостери, встановлювати нові шафки у своїх помешканнях, думали про якесь резонне майбутнє. Я ніколи не купувала жодних меблів у Нью-Йорку. Згрубша рік я мешкала у чужих помешканнях; згодом я мешкала в районі 90-х вулиць, у помешканні, повністю вмебльованому речами, взятими на зберігання в колеги, від якого пішла дружина. Коли я залишила квартиру на 90-х вулицях (це було коли я лишала все, коли все пішло шкереберть), то все в ній і покинула, навіть свої зимові речі та мапу округу Сакраменто, яку повісила у спальні, аби вона нагадувала мені, хто я. І переїхала у чернечі чотирикімнатні апартаменти на 75-ій вулиці. "Чернечі", можливо, заголосно сказано, мається на увазі якийсь стильний аскетизм; аж допоки я вийшла заміж і мій чоловік привіз якісь меблі, у всіх цих чотирьох кімнатах взагалі нічого не було, окрім дешевого подвійного матрацу, пружинної канапи, замовленої по телефону в день, коли я вирішила переїхати, та двох французьких садових крісел, позичених колегою, який їх імпортував. (До мене зараз дійшло, що всі люди, яких я знала у Нью-Йорку, мали дивні та безнадійні додаткові заробітки. Вони імпортували садові крісла, які не дуже добре продавалися у "Hammacher Schlemmer", або намагалися втулити випрямовувачі волосся у Гарлемі, або писали під іншими іменами статті-викриття Синдикату Вбивць для недільних додатків. Думаю, ніхто з нас не був надто серйозним, і насправді переймався хіба найприватнішим у своєму житті.)
Все, що я колись зробила в тому помешканні, — повісила 50 ярдів жовтого театрального шовку вздовж вікон спальні, бо мала ідею, що від золотого світла мені стане ліпше, але в мене не дійшли руки правильно врівноважити штори, і все літо величезні полотнища прозорого золотистого шовку видувало з моїх вікон, вони плуталися й мокли в післяполудневих грозах. Це був рік, мій двадцять восьмий рік, коли я зрозуміла, що не всі обіцянки будуть дотримані, що деякі речі таки є остаточними і безповоротними і що врешті-решт враховується все, кожна втеча та навіть пригальмовування, кожне слово, все.
***
До цього все ж і йшло, правда? Обіцянки? Тепер, коли Нью-Йорк повертається до мене, він приходить у спалахах галюцинацій, таких клінічно чітких, що мені часом хочеться, аби пам'ять продемонструвала те спотворення, яке їй так часто приписують. Довший час у Нью-Йорку я користувалася парфумами з назвою Fleurs de Rocaille, а потім L'Air du Temps, і тепер від найтоншого сліду якихось з них мені перемикає контакти на цілий день. Так само не можу чути запаху жасминового мила Henri Bendel, аби не провалюватися у минуле, або ту певну суміш прянощів, в якій варять раків. У чеському ганделику на 80-их вулицях, куди я колись зайшла скупитися, вони стояли бочками. Запахи, зрозуміло, відомий стимулятор пам'яті, але є й інші речі, які діють на мене так само. Синьо-білі смугасті простирадла. Коктейль вермут-cassis. Якісь вицвілі нічні сорочки, які були новими 1959 чи 1960, якісь шифонові шалики, які я купувала тоді ж.