— Приватну?
— Так.
— О'кей, що тобі треба?
— Що за рекет у Сондерборга?
Хемінгуей зняв руки з керма і знову сплюнув у вікно.
— Ми зараз на гарній вулиці, чи не так? Гарні будинки розкішні садки, чудова погода. Ти, певно, не раз чув про продажних копів, чи не так?
— Доводилося.
— О'кей. А скільки копів живе на таких ось вулицях, зі старанно доглянутими галявинами і квітниками? Я можу назвати чотири чи п'ять прізвищ — усі вони колишні працівники, які не гребували хабарями. Такі ж копи, як я, живуть у панельних будинках десь на віддаленій околиці міста. Хочеш подивитися, де я мешкаю?
— І що ти цим доведеш?
— Послухай, друже,— довірливо промовив мій співрозмовник,— ти мене тримаєш на гачку, але той може зламатися. Копи продаються не за гроші. Я маю на увазі — не завжди за гроші. І не так уже й часто. Вони стають часткою системи. Їх так чи інакше заарканюють, коли примушують робити те, що комусь дуже потрібно. Отой тип, що сидить у розкішному затишному кабінеті, у чудовому костюмі, від якого принадто пахне віскі (між іншим, той йолоп думає,— що коли жувати зернята кардамону, тоді від нього тхнутиме фіалками, а не віски). Так от: цей тип теж не головний, не він командує. Збагнув?
— Що за людина ваш мер?
— А що за мери скрізь? Політичний діяч. Ти вважаєш — він командує? Дзуськи! Знаєш, що сталося з нашою країною, бебі?
— Багато заморожених капіталів,— відповів я.
— Людина не може лишатися чесною, навіть коли вона й хоче,— сказав Хемінгуей.— От що сталося з цією країною. Коли хтось спробує тут бути чесним, з нього спустять шкуру. Людина просто змушена грати у цю брудну гру, бо інакше не матимеш чого їсти. Дехто з покидьків вважає, що єдиний порятунок — це дев'яносто тисяч агентів ФБР у білих комірцях з аташе-кейсами. А дзуськи! За гроші вони стануть такі ж, як і ми, і робитимуть те ж саме. Знаєш, що я думаю? Я певен: цей світ треба геть переробити. Ти ніколи не думав про моральне переозброєння? У цьому щось є. Моральне Переозброєння — М. П. Ні, в цьому щось є, бебі!
— Коли Бей-Сіті— зразок твого М. П., я краще проковтну аспірину,— сказав я.
— А ти здібний,— вкрадливо промовив Хемінгуей,— Певно, ти про це й не здогадуєшся, але саме так воно і є. Хоча припускаю, що іноді тобі спадає на думку, що ти дуже розумний. А хто я? Дурний фараон, який виконує накази. У мене жінка та двоє дітей, і я роблю те, що мені наказує велике цабе. От Блейн — той міг би з тобою побалакати, а я — нікчема.
— У Блейна справді апендицит? Ти певен? А може, він прострелив черево через свою ж підлість?
— Кинь,— сумно сказав Хемінгуей і кілька разів поплескав долонями по керму.— Спробуй думати про людей краще.
— Про Блейна добре?
— Він така сама людина, як і всі інші,— відповів Хемінгуей.— Грішник, але все ж таки людина.
— Ну то що за рекет у Сондерборга?
— О'кей. Я про це й кажу. Може, я помиляюся. Як на мене, можу продати тобі непогану думку.
— Отже, ти не знаєш, чим він займається? — спитав я.
Хемінгуей витяг носовичка і витер обличчя.
— Мені прикро зізнаватися,— почав він,— але ти повинен добре собі уявити: аби я чи Блейн знали про його рекет, тоді б ми тебе туди не повезли або ти б звідти не вийшов... своїми ногами. Звісна річ, я маю на увазі суворий рекет, а не такі дурниці, як видурювати у старих жінок гроші за допомогою кришталевої кулі.
— Здається мені, ніхто й гадки не мав, що я вийду звідти своїм ходом,— відповів я.— Є така гидота, що зветься скополамін — сироватка, яка примушує розповідати, а людина ні про що навіть не здогадується. Як і гіпноз, це вже не такий надійний засіб, але часом він дає результати. Думаю, що мене добряче ним нашпигували, аби з'ясувати, що я знаю. Про те, що в мене є якась інформація, Сондерборг міг дізнатися тільки трьома шляхами: від Амтора, від Лося Меллоя, який міг згадати про мій візит до Джессі Флоріан, або він припустив, що то поліцейські жарти.
— Ніяк не збагну, про що ти,— сумно дивлячись на мене, пробурмотів Хемінгуей.— Хто до дідька, той Лось Меллой?
— Здоровань, що кілька днів тому вбив людину на Центральній авеню. Його розшукують. Я певний, що його опис і прикмети має і ваша дільниця, але тебе такі дрібниці не обходять.
— Ну то й що?
— А те, що Сондерборг переховував його. Я бачив, як Лось читав газету, лежачи у ліжку саме в ту ніч, коли я звідти злиняв.
— А як ти звідти утік? Невже тебе не замкнули?
— Пощастило. Я торохнув санітара пружиною від ліжка.
— А той здоровань тебе бачив?
— Ні.
Хемінгуей повільно рушив машину з місця, і широка усмішка майнула на його обличчі.
— Давай зберемо все докупи, бо є що. І чимало. Сондерборг надає сховок хлопцям, на хвості яких висить поліція. Звісно, коли в них є гроші. Його приватний заклад — ідеальне місце. І це дає великі гроші.
Він поїхав швидше і невдовзі завернув за ріг.
— Хай йому чорт! Я думав, що він продає сигарети з марихуаною,— огидно мовив він.— Звісно, в нього надійна підтримка. Але не такий вже це й великий рекет. Та й грошей з того не густо.
— Ти колись чув про рекет з підпільними лотереями? Коли дивитися тільки з одного боку, може здатися, що це теж не такий великий рекет.
Хемінгуей, різко повернувши за наступний ріг, похитав головою.
— Точно. Всі ті гральні автомати, салони для гри в бінго та букмекерські контори... Якщо їх об'єднати в одних руках, тоді це справді буде бізнес.
— У чиїх руках?
Хемінгуей знов скам'янів, міцно стуливши губи, і я бачив, як він зціпив зуби.
Ми виїхали на Дискансо-стріт і попрямували на схід. Навіть о цій порі — опівдні — вулиця була тиха і спокійна. Чим ближче до Двадцять третьої вулиці, тим більше відчувався подих життя. Двоє чоловіків стовбичили біля пальми, наче хотіли пересунути її кудись в інше місце. Коло будинку Сондерборга стояла порожня машина. За півкварталу якийсь чоловік знімав показання з водоміра.
Освітлений сонцем будинок виглядав дуже привітно. Бегонії кольору чайної троянди утворювали суцільний килим під вікнами фасаду, а садові братки заквітчували землю навколо стовбурів пишно квітучих білих акацій. Пурпурові троянди з тільки-но розквітлими бутонами плелися по штахетах, що нагадували великі віяла. Над клумбою, засіяною солодким зимовим горошком, пурхали зеленувато-бронзові колібрі. Здавалося, ніби у цьому будинку мешкала заможня літня пара, що полюбляла доглядати за садом. Але у передзахідному сонці тиша і спокій цього місця чимось насторожувала мене.