— Тільки одна машина біля пивного бару?
— Так, лише одна. Якийсь дуже зачуханий та сумнівний бар. Коли ми проїхали, та машина рушила за нами, але я не звернула на неї уваги. Чого б це? За кілька кварталів до перехрестя Санта-Моніки з бульваром Аргуелло Лін запропонував їхати іншою дорогою і звернув на якусь фешенебельну вулицю. Невдовзі нас наздогнала якась машина, на повному ходу пролетіла повз нас і мало не врізалася в огорожу. Раптом зупинилась і подалася назад. З неї вийшов чоловік у пальті, шарфі та низько насунутому капелюсі. Я вирішила, що він ішов до нас, щоб вибачитись. Мою увагу привернув білий шарф. Більш я нічого не роздивилася, крім того, що він худий та високий. Коли чоловік наблизився...— пізніше я пригадала, що він ішов так, щоб не потрапити у світло наших фар...
— Звісно. Ніхто не любить, коли на нього світять фарами. Чи не хочете випити? Зараз моя черга пригощати.
Місіс Грейл сиділа, нахилившись. Гарні вигнуті брови, без натяку на фарбу, зійшлися у роздумі над переніссям. Я подав їй келих.
— Цей тип підійшов до дверцят, де сидів Лін, смикнув шарфа, закриваючи обличчя аж до очей, і ми побачили в його руці пістолет, націлений прямо у нас. Він сказав; "Пограбування. Сидіть тихо, інакше — капець!" З іншого боку до машини підійшов ще один.
— Біверлі-Хілс — це чотири квадратні милі з найкращими поліцейськими силами у всій Каліфорнії,— підсумував я.
— Але все це сталося саме там,— відказала вона і пересмикнула плечима.— Вони звеліли мені зняти прикраси і віддати їм сумочку. Все це казав чоловік у шарфі. Той, що стояв з мого боку, взагалі не промовив жодного слова. Я передала прикраси через Ліна. Невдовзі грабіжник повернув одну мою обручку і сумочку. Він попередив, щоб ми не поспішали повідомляти поліцію і страхову компанію, бо має намір запропонувати нам свої послуги. І додав, що їм набагато зручніше працювати прямо з клієнтами і мати свої проценти. Здавалося, він зовсім не поспішає. Потім він ще казав, що вони могли б працювати разом із страховими агентами, але тоді їм довелося б ділитися й з ними. Загалом, він розмовляв як освічена людина.
— Може, то був піжон Едді8, якого турнули з Чікаго,— підказав я.
Вона лише знизала плечима, помовчала, а тоді повела далі.
— Вони поїхали. Ми повернулися додому, але я наказала Ліну про все мовчати. Наступного дня мені зателефонували. У нас вдома два телефони. Один — із паралельним апаратом, а другий, той, що у моїй спальні, окремий. Так от, телефонували по моєму особистому. Звісно, його не зареєстровано.
— Номер такого телефону можна купити за кілька доларів,— сказав я.— Таке робиться дуже часто. Тому деякі кінозірки міняють номери своїх телефонів майже щомісяця.
— Я сказала тому, хто телефонував, щоб він зв'язався з Ліном, як із моїм посередником, і додала, що коли вони поводитимуться розумно, ми дійдемо згоди. Він погодився, і відтоді, певне, вони якийсь час стежили за нами. Згодом, як ви знаєте, ми зійшлися на восьми тисячах доларів.
— Чи зможете ви впізнати когось із них?
— Звісно, ні.
— Ренделл усе це знає?
— Аякже. Невже ми й далі будемо розмовляти про це? Мені вже набридло,— промовила вона, чарівно всміхнувшись до мене.
— Він якось прокоментував це?
— Можливо,— позіхнула вона,— але я не пам'ятаю.
Я сидів, тримаючи у руках порожній келих, і міркував. Місіс Грейл взяла його, знову наповнила і повернула мені. Я переклав його у ліву, а правою рукою стиснув її ліву: шовковисту, м'яку й теплу руку, руку, що подає надію. У відповідь вона стисла мою. Під шкірою в неї були сильні м'язи. Сильна жінка, а не якась паперова квітка.
— Здається, в нього були якісь міркування, але він нічого не сказав.
— Знаючи все це, можна тільки гадати.
Вона повільно повернула голову і подивилася на мене.
— Ви не хочете проґавити такий шанс? — спитала жінка.
— Як довго ви були знайомі з Маріоттом?
— О, це дуже давнє знайомство. Колись він працював диктором на радіостанції мого чоловіка. Там я й познайомилася з ним і зі своїм чоловіком.
— Знаю. Маріотт жив так, ніби в нього є гроші. Не багатство, а солідні гроші.
— Справді, він щось отримав у спадщину і кинув радіобізнес.
— Ви напевно знаєте, що Маріотт отримав спадщину, чи взнали про це з його слів?
Вона знизала плечима і стисла мою руку.
— О, може, то були не такі вже й великі гроші і Лін міг швидко розтринькати їх.
— Він брав гроші у вас в борг? — спитав я, теж стискаючи її руку.
— О, та ви надто старомодні,— відповіла вона, дивлячись на руку, яку я тримав.
— Просто я на роботі. До того ж у вас чудове віски: не дає геть сп'яніти. Аби не це...
— Авжеж,— сказала вона, забрала свою руку і почала її розтирати.— Ну й хватка у вас... У вільний час...— Вона трохи помовчала.— Звісно, Лін Маріотт був шантажист високого класу і жив за рахунок жінок.
— Що в нього було проти вас?
— Мені треба розказувати?
— Зовсім не обов'язково. Це було б нерозумно.
— А я розкажу,— сміючись, відповіла вона.— Якось я набралася у нього вдома так, що нічого не пам'ятала. А Лін зробив кілька фотографій: я лежу із задертою аж по саму шию сукнею...
— Тварюка! А чи немає у вас під рукою однієї з них? — поцікавився я.
Вона грайливо плеснула мене по руці й ніжно спитала:
— Як вас звуть?
— Філ, а вас?
— Хелен. Поцілуй мене.
Місіс Грейл повільно нахилилась і лягла на мої коліна. Я припав до неї і почав цілувати її обличчя і водночас відчував на своєму легкі, мов дотик крилець метелика, поцілунки. Нарешті знайшов її напіврозкриті губи — жагучі, принадливі.
Двері відчинилися, і до кімнати тихо неквапно увійшов містер Грейл. Я тримав її в обіймах і не встиг нічого вдіяти. Підвів очі, подивився на містера Грейла і скам'янів.
Жінка у моїх обіймах не ворухнулася, навіть не стулила губ. Вона спокійно лежала з трохи замріяним і ледь саркастичним виразом.
Містер Грейл кахикнув.
— Вибачте, будь ласка,— сказав він і не поспішаючи вийшов із кімнати. В його очах я помітив невимовну печаль.
Я відштовхнув її, підвівся, витяг із кишені носовичка і заходився витирати обличчя.
Жінка лежала на канапі, мов нічого не сталося. Сукня високо задерлася, і я бачив нічим не прикриту лінію стегон.