— Щодо міс Ріордан ви можете не турбуватися. Вона даремно не базікатиме,— заспокоїв я.— Її батько довгий час був шефом поліції у вашому місті.
— Вона казала про це мені. Ви нічого не п'єте.
— П'ю. На свій лад.
— Але у компанії краще це робити однаково. Лін... містер Маріотт розказав вам, як напали на нас?
— Тільки те, що це сталося десь на півдорозі до Тракадеро. Але де саме — не пам'ятав. Троє чи четверо чоловіків.
Жінка нахилила золотаву блискучу голівку.
— Так. Але знаєте, пограбування було якесь дивне. Вони повернули одну обручку, досить коштовну.
— Маріотт казав про це.
— І ще. Я майже ніколи не надівала того намиста. Як-не-як, а, то музейна річ. Думаю, що у світі таких не багато — дуже рідкісний нефрит. Вони вхопилися за нього. Досі не можу збагнути, як вони дізналися, що це коштовна річ. А ви?
— Вони знали, що некоштовних ви не носите. Хто знав, скільки воно коштує?
Місіс Грейл замислилася. За нею приємно було спостерігати. Вона сиділа, так само недбало поклавши ногу на ногу.
— Гадаю, не так вже й мало людей.
— Але ж вони не знали, чи надінете ви намисто того вечора. Хто ж знав?
Вона знизала світло-блакитними плечима, і мені довелося зробити певне, зусилля, щоб очі не повилазили з очниць.
— Моя покоївка. Але в неї і раніше була така змога. До того ж я їй довіряю...
— Чому?
— Не знаю. Просто деяким людям віриш. Приміром, вам.
— А Маріотту?
Її йбличчя наче застигло, очі зробилися пильнішими.
— У чомусь — ні. А в чомусь — теж довіряла.
У неї була дуже гарна манера вести бесіду: спокійно, трохи зверхньо, але не грубо. Безумовно, вона вміла будувати фрази.
— Гаразд. Відкиньмо покоївку. А водій?
Місіс Грейл заперечливо похитала головою.
— Того вечора за кермом був Лін. Ми їхали його машиною. Здається, мого водія того дня не було. То був четвер, чи не так?
— Мене з вами не було. Маріотт казав, що це сталося за чотири чи п'ять днів до нашої бесіди. Коли це сталося у четвер, то відтоді минув уже тиждень.
— Справді, тоді був четвер.
Вона потяглася за моїм келихом, її пальці злегка торкнулися моїх. Вони були м'які й ніжні.
— У четвер Джордж вихідний.
Місіс Грейл налила у мій келих добрячу порцію шотландського віскі і додала кілька крапель содової. Тепер у келиху було саме те, що безліч чоловіків мріють пити усе життя, бо від того напою враз хмелієш і втрачаєш розум. Собі вона зробила таке саме.
— Лін назвав вам моє прізвище? — м'яко спитала вона, пильно дивлячись на мене.
— Ні, не схотів.
— Тоді, певно, він дещо дезорієнтував вас щодо часу. То що ж ми маємо? Покоївка і водій відпадають. Я маю на увазі, як можливі співучасники.
— Я їх не виключаю,— відповів я.
— Принаймні я намагаюся,— розсміялася вона.— Далі Ньютон— секретар. Він міг побачити намисто на мені, коли я виходила. Але воно опускається досить низько, а того вечора я наділа палантин з білої лисиці... Ні, думаю, він не міг його побачити.
— Б'юся об заклад, ви були схожі на мрію.
— Ви що? Трохи захмеліли?
— В мене репутація тверезої людини.
Вона відкинула голову і голосно засміялася. За все життя я зустрічав тільки чотири жінки, які вміли сміятися так, лишаючись при тому дуже вродливими. Місіс Грейл була однією з них.
— З Ньютоном усе гаразд,— сказав я.— Такі, як він, не зв'язуються з бандитами. Але це тільки моє припущення. Що ви можете сказати про лакея?
Вона трохи помовчала, щось згадуючи.
— Ні, він мене не бачив,
— Хтось просив вас надіти намисто?
Очі її знову потьмяніли.
— Вам не вдасться обдурити мене,— сказала вона.
Потім нахилилася і заходилася знову наповнювати мого келиха, хоч він ще не спорожнів. Я вивчав витончені лінії її стрункої шиї.
Кілька хвилин ми сиділи мовчки, тоді я промовив:
— Розкажіть усе в деталях. Лише тоді я зможу вам щось сказати.
Вона підсмикнула рукав сукні й подивилася на годинника.
— Я мала бути...
— Хай він почекає.
Очі їй спалахнули. Така вона мені ще більше подобалася.
— Ви хочете, щоб я була відвертішою, ніж треба,—мовила вона.
— Щодо мене, то "більш ніж треба" — не існує. Розкажіть усе про той вечір або накажіть, щоб мене витурили за двері. Або те, або інше. Вирішуйте.
— Вам краще сісти поруч.
— Я про це думаю вже давно. Або, кажучи правду, відтоді, як ви поклали ногу на ногу.
— Ці кляті сукні завжди підстрибують аж до самісінької шиї,— проспівала вона, обсмикуючи сукню.
Я сів поруч на жовту шкіряну канапу.
— А чи не занадто ви спритний? — повільно спитала вона.
Я нічого не відповів.
— І часто ви отак сидите з жінками? — вела вона далі, скоса позираючи на мене.
— Майже ніколи. У вільний час я справжній тібетський чернець.
— А вільного часу у вас зовсім немає, хіба ні?
— Авжеж. Давайте спробуємо зосередитися. Те, що лишилось у наших головах... в моїй голові, краще націльмо на розв'язання однієї проблеми. Скільки ви збираєтесь заплатити мені?
— Оце й справді проблема. Я думала, ви хочете допомогти повернути мені намисто. Хоча б спробуєте.
— Я завжди працюю по-своєму. По-перше, намисто.— Я зробив великий ковток, і віски шибнуло мені в голову так, що я почав хапати повітря.— По-друге: я хочу розслідувати вбивство.
— Але між ними немає нічого спільного. Я маю на увазі, що вбивство — справа поліції, хіба ні?
— Аби не одна обставина. Бідолаха заплатив мені сотню доларів за те, щоб я охороняв його. А я зваляв дурня і тепер почуваю свою провину. Це навіть може примусити мене заплакати. Заплакати?
— Краще випийте.
Уже вкотре вона налила нам випити. Здавалося, що ця рідина впливає на неї так само, як вода на кам'яну греблю.
— Ну то що ми маємо? — спитав я, намагаючись не розплескати віски.— Це не покоївка, не водій, не лакей, не секретар. Давайте далі. Як вас грабували? У вашій оповіді неодмінно будуть такі деталі, яких бракувало у версії Маріотта.
Жінка нахилилась уперед, сперлася підборіддям на долоню. Вона нічого не відповіла, але враз стала серйозною.
— Ми поїхали на вечірку у Брентвуд-Хейтс, а потім Лін запропонував заїхати до Тракадеро. Трохи випити і потанцювати. Так ми і зробили. Але на бульварі Сан-Сет було багато пилюки. Там велися якісь роботи. Тому по дорозі назад Лін поїхав по Санта-Моніці, минули обшарпаний готель "Індіо". Я звернула на нього увагу зовсім випадково: напроти був пивний бар, біля якого стояла машина.