Прощай, село

Страница 2 из 15

Кулиш Николай

Роман (до Марка). Були б виїхали назустріч, та не знали, звідки твоя путь, з якої сторони, а не написав...

М а р к о. Бо не знав і сам, як тепер до вас краще дістатися. Я од Дніпра. Підводою до Чорної могили, а від Чорної пішки.

Роман. Пішки!.. (До Никандра). Ну от, бач,—т пішки йшов.

Марко. Підводу одпустив. Як глянув — степ, ще й ті місця, де я малим телят пас та кавуна у переїжджих дядьків просив,— дак я пішки. Пригадалось усе! Навіть на яри звернув, а звідти вже додому. І степ уже не той. Де хутори були, тепер нема й сліду, тільки хрести поламані. А де степ гуляв — якийсь виселок. Мабуть, колектив.

Никандер (випитливо). Та колектив же. Кращу землю позабирали.

Марко. Одна досада, в дорозі мій годинник став. (До Ільченка). У вас, пригадую, був колись годинник? Мені б тільки дізнатися, бодай приблизно, про час.

Ільченко. Тепер нема. Та й навряд чи в кого є тепер. Хіба що аж в районі. А на селі нема. Перевелись.

Василина. І в церкві не дзвонять.

Марко. Невже отак і живете — все село без годинника?

Никандер. Таж, здається, у Семена Пархімчати є. Він теж у партизанах був і придбав собі годинника.

Ільченко. Скрутив. А добрий годинник був. У вас (до Марка) теж, мать, партизанський?

М а р к о. У мене купований.

Василина. Дайте йому поїсти, а тоді вже й розпитуйтесь.

Роман. Просимо до столу на вечерю!.. М а р к о. От якби мені вмитися. Роман. Дай, Мотроно, води... і рушника!

Мотрона налила в полумисок води, дістала чистого рушника.

Марко (постояв трохи — знає ж, що з цього полумиска їдять і на вмивання собі не поставлять). Невже й умивальника нема? Невже й тепер ще вмиваєтесь так, як до революції вмивалися, з рота?

Роман (не відчувши гостроти запитання, усміхнувся доброю усмішкою). А так і вмиваємось. Не звичні були до вмивальника, то й тепер обходимось. Та й то сказати: не така вже в хазяйстві важуща річ отой вмивальник. Паніти не збираємось, то можна й без нього. По-мужицькому. Та з рота і геть зручніше.

Марко. І отак всі вмиваються? З рота? Умивальник — це ж така річ, що можна самому зробити.

Ільченко. Про культуру питаєте? І не ночувала. Культура, мабуть, теж не дура — любить жити там, де достатки є.

Марко оглянув хату й почав умиватися.

М о т р о н а (понюхала його мило. Обернулась до Никандра). А паху ще ж яке! Никандер. Поклади!

Марко. Візьміть на всіх, руки мити. У мене ще є кусок.

М о т р о н а. Спасибі. Тільки ж для рук жаль його милити.

Василина (приховуючи заздрощі). Думаєш, у неї нема? Аж сім кусків приховано. М о т р о н а. Бабо!

Василина. А що? Може, скажеш — неправду кажу? Три куски печатного, старорежимного.

М о т р о н а. Мені оце теж недавно приснилось, що у вас у скрині аж сім мотків пряжі, та що з того, бабо!

Усім ніяково стало. Повідходили до столу, до грубки. Марко, щоб притамувати цю ніяковість, почав дужче вмиватися, коміра розстебнувши й оголивши шию.

Василина (придивившися до шиї). А хрестик де, очну?

Марко (одірвався од полумиска). ?..

Василина. Той, що з монастиря тобі принесла?

Марко (труснув мокрим волоссям), Та я його вже давно... (Помітивши, що всі стали ще уважніші). Загубив десь…

Василина (повірила й не повірила. Однак потвер дила). Загубив...

Ільченко (ніби з гумором). А за таких часів і бог вже сам десь загубився.

Роман. Просимо тебе, сину, до столу на вечерю! (До Мотрони). Подавай, Мотроно! На вечерю до нас — ждали ж тебе, виглядали одинадцять сливе років. Хоч і не за годинником живем, без умивальника та мила, зате хліб є, та й до хліба. Спасибі Радянській владі, вибились із злиднів, із наймів — осереднились, сину, та й хазяйнуємо. Пара конячок у стайні, корівка, поросята, грушку посадив, виросла, зазирає ось у вікно — так що й сонце ясніш стало мені в двір світити. Більшого мені й не треба. І влада з мене задоволена, і я з влади. Як бачиш, і звізду червону, п'ятикутну онукові зробив, щоб по-новому різдво розумів. Та й самі, бач, кутю справляємо вже по-новому — сідай, сину! Однині замість святвечора хай буде у нас радвечір, радянський вечір. Хай відходе старий час од наших вікон і мороз! Пам'ятаю, батько покійний, а ваш дід, мороза кликав вечеряти. Набере отак першу ложку куті, донесе до вікна та й каже (згадуючи, сам з теплим чуттям все це робить): "Морозе, морозе! Йди до нас вечеряти! Та не поморозь наших теляток, ягняток, жита, пшениці, усякої пашниці..." А ми отак сидимо всі за столом та й віримо, що то й справді мороза треба кликати... (Подивився, аж ніхто й не зворухнувся). То чого ж ви не сідаєте? Мамо!

Василии а. І не сяду, бо це не свята вечеря, сам ти кажеш. Хоч кутя стоїть на сіні й узвар, а не свята. Вечеряйте самі. (Пішла у свій закут).

Роман. Никандре! Мотроно! Іване!

Ільченко устав" щоб сісти.

Н и к а н д е р. Ні! Не дуже в бога вірю й я, а проте за таку вечерю не сяду! По-моєму, або з богом, з морозом, на стару кутю, або вже на комуністичну програму стати і замість отак колядувати — агітацію про колгосп вести. А середня ваша віра — вона ні до чого. На запад веде.

Роман (до Марка). ?..

Марко. Никандер правдиво сказав: ця середня віра, вона ні до чого.

Роман (до Ільченка. Ложка в руці тремтить, тремтить). Сідайте, свате, хоч ви!

Ільченко (що був уже сів, устав). Вечеряйте, вечеряйте! Я вже своє одвечеряв...

У Романа випала з рук ложка.

ІІ

1

За якісь півгодини чутка, що приїхав Марко, облетіла весь куток. Перший прибіг Дмитрик, Ільченків син. Став у порога. Трошки

сором'язливо:

— Добривечір!

Мотрона (по паузі). Може, з вечерею, Дмитрику? То чом не кажеш: "Радвечір вам у хату! Прислали тато й мама радянську вечерю!"

Ільченко. Цей вже ніякої не принесе. Піонер. (До Марка). Син мій. Мабуть, вже й не пам'ятаєте? Отакенький був, як ви пішли в світи...

Марко. А-а... Виріс.

І л ь ч е н к о. На піонера виріс. І далі б ріс, та, каже, не дають. От ти й спитай, Дмитрику, в нашого свата Марка^ що приїхав, бач, із центру, чи правильно роблять ваші тут руководителі, що не приймають тебе до комсомолу?.. (До Марка). Тут така обида, що товаришів поприймали, а його ні. Три роки був у піонерах. Три роки вибігав. Найкращий, кажуть, був на дисципліну, на роботу, а дійшов до комсомолу — не приймають. Хотів уже йти в город. Зажди, кажу, ось чутка є — сват Марко десь з центру їде — пояснить усе... (Бачачи, що Марко не збирається пояснити,— до Дмитрика). Ти як же це довідався, що сват Марко приїхали?