Прощай, Америко!

Страница 8 из 30

Довженко Александр

— Дурниці.

— Дурниці для дурнів. А я ще вчора, побачивши це фото, зрозумів, що Скотт везе війну.

— Я затикаю вуха!

— Я теж заткнув.

— Припинім теревені. Не забуваймо, що кожен третій з нас...

— Пізно.

Всі переглянулись.

— Чому третій? Зараз він так сказав, що вже всі...

— Слухайте, в мене голова тріщить. Чарлі!

— Пропоную легке читання. (Читає). "Щохвилини в США чиниться три серйозні злочинства".

— Щохвилини? Три? Ф'ють!..

— Так. "Федеральне бюро розслідування повідомляє: в 1946 році в США було заарештовано 759 600 злочинців. Середній вік заарештованих 21 рік". "50 000 школярок народили незаконних дітей".

— О-о! Дівчатка!

— Це все кінофільми, чорти б їх забрали! Надивляться розпусти, потаскушки!

— "Загальна кількість зареєстрованих злочинців США в 1945 році 6 000 000, тобто один кримінальний на 23 жителі".

— Більше!

— Зареєстрованих. Якось я читав, — дика кількість божевільних!

— 8 000 000.

— Припиніть політику!

— Яку політику? Я що сказав? Я сказав — 8 000 000 божевільних. Це не політика, а статистика.

— Де ти добув цей журнал?

— Не твоє діло. Слухайте. Якщо ми вже всі тут шпигуни, благаю, будьмо вільними людьми хоч один останній цей вечір. Ні слова туди. (Показує вгору).

— П'ять років Сінг-Сінга.

— Мовчу. Пауза.

Через півгодини лікар Уїнчелл знав уже про все, що говорилося в "нижньому поверсі".

— П'ять років Сінг-Сінга,— сказав він, вислухавши доповідь інформатора, — цьому дияволу... Не знаю. Я придумав би для всіх їх який-небудь острів Святої Єлени... Ще хто?

— Чарлі Харт — стенографіст і обидва кур'єри.

— Банда. Всіх замінити пора. Все?

— Иєс.

— Гуд бай.

В консульському відділі посольства звичайний прийом одвідувачів. В приймальні переважно старі люди, дітей яких доля закинула в Америку ще до революції. Є й рідня воїнів Радянської Армії, що попали в полон і повтікали на Захід у сферу американського війська. Ось інженер Домонтович. Його син, загнаний Роммелем в Африку як військовополонений, якимсь чином написав батькові розпачливого листа з американського концтабору. Домонтовича приймає Джон Гревс.

— Пане Домонтович, ви тільки не хвилюйтеся...

— Як не хвилюватися!.. Це мій син, містер консул.

— Так, бачу (пробігає очима заяву), але... Отже, він попав у Марокко...

. — Так. Роммель загнав як військового полоненого. Ми вважали, що він давно загинув... І от... що ж це таке? Навіщо ви мучите його в таборі стільки років?

— Ну, це ми, звичайно, з'ясуємо. Він член партії?

— Ні.

— А ви?

— Ні.

— Ви поляк?

— Так.

— Живете в Росії...

— З дев'ятсот п'ятнадцятого року. Втік з Варшави од німців. Це моя друга батьківщина.

— Ви інженер?

— Так.

— Працюєте?

— В Сибіру на одному заводі.

— Великому?

— Так.

— Умгу. Ваша спеціальність не має відношення до... ядерної фізики?

— Пробачте. Хіба фізика має відношення до долі мого сина?

— Уявіть собі, може мати... Містер Домонтович, от якби ви заповнили, наприклад, цей маленький бланк. Тут усього шість запитань.— Простягає бланк.

Домонтович читає.

— Ви — не росіянин, позапартійний. І... батько мученика.

— Мені хочеться плюнути... А взагалі я почну з того, що ви — негідник! — сказав Домонтович, відкинувши бланк.

Останню фразу чують у кабінеті Марроу і Скотт. Марроу (до Скотта). Типовий випадок. Голос Гревса. Зрозумів... Тільки, будь ласка, не агітуйте мене за комунізм.

Голос Домонтович а. Яка гидота!

В кабінеті консула.

— Це не гидота. Це — життя, — з "сумною", вдаваною посмішкою сказав Гревс.— Ви ідеаліст, пане Домонтович. Ну!.. Гаразд. Підождемо, з'ясуємо. Де Сибір, де Африка. Можливо, ваш син виявиться більш практичним.

Секретар консульства Френсіс Дарлінгтон приймав старих людей.

— Пане секретар, чого ви од нас хочете? Ми топчемо ваші пороги вже півроку. Навіщо ви глумитеся над нашою старістю?

— Ніхто над вами не глумиться. Ви хочете їхати в Америку?

— Ні!

— Чого ви хочете?

— Ми хочемо перед смертю побачити дітей, так вони в Америці.

— Ну, будь ласка.

— Так чого ж ви од нас хочете? Які списки? Ми старі люди! Адже у вас теж є батько й мати.

— Так. Але якби мого батька й матір попросили зробити маленьку послугу за послугу...

— Яку?

— Список, ну, хоч би десяти "приступних" клієнтів.

— Знову... Що таке "приступних"? Я член профспілки!

— Ну... Ви були перукарем?

— Так. П'ятдесят років!

— В Дніпропетровську?

— Так.

— Так невже в вас не було клієнтів, котрі говорили щось політично не-е-е... незгідне? Я ж повинен бути чимсь гарантований, що ви не комуністи. Я на службі...

Нараз Дарлінгтон зблід. Побачивши, що в приймальню входить молода дівчина, він урвав розмову й хапливо вийшов.

Марроу викликає секретаря:

— Просіть міс Бедфорд.

— Иес, сер. (Виходить). Входить Анна Бедфорд.

— О-о! Міс Бедфорд! З приїздом!

— Дякую.

— Як прекрасно впливає на вас Азія! Чарівно! Казахстан...

— Так! То — світ!.. А Вірменія!.. Це... я бачила розкопки царства Урарту... Це казка!.. — радісно усміхається Анна.— Мені подарували зерно пшениці — три тисячі років!

— Ви непоправні... Розкопки... Потрібні дуже спішно розкопки тут, у Москві. Ви містера Гревса бачили?

— Ні.

— Підіть до нього. Розкопки. Боже мій, ви — дитина. Чарівна.

Анна у Гревса.

Г р е в с. За час вашої відсутності ми трохи посунулись уперед, Анно. Віра Громова — не вчителька. Вона фізик. І якщо вона од вас це приховала, ви повинні зрозуміти. Це (показує фото одного з тих, що були у Громова на святі) її чоловік, теж фізик. Дуже видатний. Десь за Уралом. Ви догадуєтесь?

Анна. Вони в Москві?

Г р е в с. Так. Приїхали. Але звідки?.. Вам треба їх якось провідати. Дуже важливо, хоч би малюсіньку ниточку!..

В просторій квартирі доктора біологічних наук Громова гості. Старі друзі й співробітники, молоді науковці,— чоловіки й жінки. Входить відомий уже нам Громов Сергій Васильович, який допіру повернувся з Кремля. Дуже огрядний, з гучним голосом, широкими рухами, написаний широким пензлем росіянин. У старовину з нього вийшов би сподвижник Єрмака Тимофійовича або Дежнєва. Об'їздив півсвіту, хоч і прикидається кабінетним ученим. Сьогодні в нього свято: один із щонайбільших проектів, в розробці якого він брав участь протягом кількох років, прийнятий і схвалений, більше того, завтра він буде опублікований у пресі. Він щасливий. Він завжди говорив: працювати в такому ділі — вже щастя.