Т о м а с. Хто той американець? Назвіть ім'я того негідника! Я посаджу його поруч з вами!
Уїнчелл. Містер Хауорд, сподіваюсь, ви натякаєте не на мене? (Сміх).
Т о м а с. Звольте назвати! Поль Робсон? Чорний сатана, за яким плаче вірьовка?!
Хауорд (показуючи на портрет над головою Томаса). Авраам Лінкольн.
Неймовірний свист, шум, сміх, шаленство.
Т о м а с. Я вас відпроваджу в будинок божевільних!
Хауорд. Не турбуйтесь. Я вже в цьому —будинку. (Сміх, гамір).
— Який жах...— тихо сказала Анна Мері Купер, яка сиділа поруч неї. Вона вся аж трусилася од прихованого обурення.— Яка ганьба!
— Чого ти хвилюєшся весь час? — відповіла Мері.— У тебе такий вигляд, неначе ти підсудна.
— Справді? Мені теж здається, що це мене судять...— сказала Анна, не одриваючи очей від голови суду, якого вона ненавиділа.— Колись я напишу про це книгу... Ах, коли б я була письменницею!..
Мері Купер подивилася на свою подругу з ворожим подивом.
Рух серед публіки. З'явився славетний Енштейн. Ось він привітався з професором Мітчеллом і Річардсоном.
Томас. Свідок Енштейн, професор!
Е н ш т е й н (сивий старий чоловік з темними променистими очима). Що я повинен засвідчити? Кого тут судять і за що ?
Томас. Підсудний Хауорд звів на вас наклеп у Москві і вкупі з вами на американську науку.
Енштейн. Навіщо він це зробив?
Томас. Спитайте його. На якій підставі він твердить, що ви, одержуючи в нас прекрасну винагороду в тій монеті, яку цінять найбільше, невдоволені? Тоді як насправді зараз ви багатший, аніж будь-коли в Європі? Ви можете це підтвердити перед мікрофоном?
Енштейн. Містер Хауорд? (Оглядається).
Хауорд. Добридень!
Побачивши Хауорда, Енштейн підійшов до нього і з усмішкою привітався за руку. Він ніколи в житті не був на суді. Хто такий Хауорд, він не знав, але той зразу ж показався йому приємною людиною.
Хауорд. Як поживаєте?
Томас. Припиніть приватну розмову!
Хауорд. Це не приватна розмова. Я дав свідкові навідне запитання. Я спитав, як почуває себе великий учений світу відтоді, як атомна енергія, до відкриття якої він має відношення, перетворилася на знаряддя смерті? Це те ж саме запитання, яке поставили й ви!
Енштейн. Ну... Не будемо сперечатися.
Енштейн подивився на підсудного глибоким старечим поглядом. Він зрозумів, що це не просте запитання чергового журналіста, а щось набагато складніше. Стало тихо в залі.
— Як живу? — сказав він з гіркою усмішкою.—В цілковитому задоволенні. Граю в шахи, на віолончелі. Часом хворію. Усміхаюся засекреченою усмішкою фоторепортерам. І лише зрідка, і то на самоті, щоб ніхто не бачив і не чув, згадую юність, і давно прив'ялі мрії, і натхнення, і довгий шлях здогадів та праці, і захвати приголомшливих прозрінь, кажу собі — немає в мене щастя. Не освітлює розум мій більше нічого. Я перестав світити після того, як, пробачте за старомодний вираз, доля скинула мене з вершин космосу в обійми торговців смертю. (Стук молотка).
Не стукайте. Я не становлю небезпеки,— сказав учений, обертаючись до голови суду.— Всесвітнє ім'я моє — не радість і не гордість століття. Вже говорять про мене: він сам сказав, що приніс світові загибель. (До підсудного). Так. Я привів багатьох дослідників до рокованих дверей. Я одчинив їм двері своїм єдиним ключем і сказав: увійдіть.
— Е-е! Старий дивак! — засміявся раптом Том Бедфорд, котрий, сидячи серед публіки, слухав усе це з величезною цікавістю.— Теж сказав. Увійдіть!.. А туди банда гангстерів... (Сміх у залі).
— Підзахисний просить слова! — сказав оборонець.
— Тиша! Тихо! — пролунало по залу. Заметушилися репортери, кінооператори. Гамір. Стук молотка. Стук молотка наростає, як барабанний бій.
Хауорд іде на трибуну. Хауорд на трибуні. Все завмерло. Голова суду Томас нараз поблід і розкрив рота, його заступник від тиші прокинувся й заходився дико озиратися. В Хауорда пересохло в роті. Він випив води. На нього спрямовані всі погляди й об'єктиви апаратів.
— По першому пункту обвинувачення в антиурядовій...
— Антиамериканській! — поправляє Томас.
— ...діяльності, що виявляється нібито в підриві могутності держави засобами пропаганди ідей миру взагалі й дружби з Радянською Росією... Чи є серед присутніх робітники? — звернувся Хауорд несподівано до публіки.
— Безробітні є! — обізвався Том Бедфорд таким веселим голосом, що багато хто засміявся.
— Безробітний?! Скажіть мені, ви хочете війни? Голова суду підняв уже молоток, та так і не стукнув.
Безробітний відповів ствердно.
Вислухавши запитання й надавши всій своїй постаті й голосові деякої поважності, раз уже до нього звернулися такі солідні джентльмени, він відповів, поглядаючи, однак, на суддю та на жандарма, що красномовно бавився гумовою палицею, оскільки в тяжкі моменти життя він не забував про свою схильність до багатослів'я:
— йес, сер. Очевидьки, я повинен її хотіти, чорт би її забрав, чим я гірший за інших американців. Я такий же темний, як і цей учений дід, що впустив гангстерів у кім-
нату, навіть більше, оскільки я анальфабет взагалі і весь ходжу, як підсмажений на маслі воєнного психозу. На мою думку, пора розстрілювати світ: бомба є, гангстерів — куди не глянь, капітал тріщить... (Гамір, стук молотка). Не стукайте, ей! Я сказав, що мені годилося, і навіть більше... (Сміх).
— Припиніть! Сядь! — кажу тобі! — почервонів Томас.
— Дякую, я й постою,— люб'язно відгукнувся Том, улещений увагою,— я хочу сказати,— шахраї якось мусять управляти цим світом...
— Заберіть його!!! — Томас стукнув молотком по столі. Очі його налилися кров'ю.— Тебе просили відповісти коротко. Сказав — і годі!
— Еге-е! — голосно крикнув Том Бедфорд, зрозумівши, що це до нього наближаються жандарми.— Я хочу війни! Я жду, коли вона прийде! І як ви її програєте! Програв її Гітлер, собака! Програєте й ви!
Останні слова Том Бедфорд промовив уже в дверях на руках у жандармів під крики протесту натовпу, під свист і гамір. В ньому прокинувся гнів і ненависть, інстинкт пролетарія. Гнів і ненависть освітили його приспаний, ображений розум. Високі думки піднялися в ньому, шукаючи собі виходу. Стискувалися кулаки. Та було пізно. Вже надіті наручники, і на голову впала важка гумова палиця.