— На які міста буде вчинено напад через Північний полюс у першу чегу?
— Чи можуть комуністи захопити Європу за два тижні?
Такі перші запитання, з якими кинулись до Анни Бедфорд репортери, а також до Брукса, Уїнчелла й до інших серед сліпучих спалахів ламп і гармидеру, що вчинили фотографи. Гладкі поліцейські байдуже дивилися на неспокійну юрбу.
— "Десять найжахливіших злочинів усіх часів і народів", "Великі гангстери", "Барнхем пропонує створити американську імперію світового масштабу!" "Америка— імперія світового масштабу!" — викрикували продавці книг і журналів.
— "Наша пограбована планета"! "Наша пограбована планета"! "Грядущий голод"! — за сорок центів.— В голосі сліпого продавця книг була цілковита байдужість до "нашої пограбованої планети".
— "Новий апарат для контролю над думками"!
— "Новий апарат, що реєструє червону небезпеку в будь-якій голові".— Іскряться великі червоні літери кіно-плакатів: "Убивця з Калькутти", "Потрібен убивця", "Найманий убивця", "Портрет убивці", "Право убити", "Жінка, яку я вбив", "Кров на землі", "Убивство в будинку божевільних".
— Анно, як ти змінилася! — сказала Мері Купер після перших привітань, коли Анна Бедфорд приїхала до неї на радіостанцію.
— Ти теж, Мері, якось змінилася.
— Справді?.. Анно, зараз же усміхнися. На тебе дивляться.
— Мері, в мене вмерла мати.
— Що ти кажеш?..
— Я вилітаю на день до Пенсільванії. Допоможи мені.
— Так, так. Але, Анно, скажи мені правду: це справді війна?
— Мері!..
— Ми ждемо нападу червоної авіації через Північний полюс.
— Боже мій, Мері! Звідки ця маячня? Ці крики: "Рятуйте Америку"? Від кого рятувати? Яка війна?
— Анно, ти сама сказала: Росія починає війну ось-ось.
— З ким, Мері?
— Постривай. Ти говорила журналістам про напад, який готується через Північний полюс, і про космічне проміння, яким комуністи наміряються знищити нашу цивілізацію?
— Коли?
— Сьогодні. Я передавала твоє інтерв'ю для Південної Америки.
— Я нічого нікому не говорила.
— Правда? А втім, це не має ваги.
— Як не має ваги? Хто це вигадав?
— Можливо, Чарлі Мауз переплутав прізвища. А втім, прізвища, здається, не було: свідчення рядової співробітниці посольства в Москві. Але я одразу зрозуміла, що це ти.
— Це жахливо. Я повинна це негайно спростувати.
— Ти збожеволіла! Ти не знаєш, куди ти приїхала. Підходить молодий шахраюватий журналіст:
— Хеллоу...
— Хелло, Анно, це Чарлі Мауз.
Перед мікрофоном подруга Мері з розмальованим обличчям, схожа на ляльку.
— Третя світова війна розпочалася! Початок третьої світової війни! Америка повинна оволодіти світом!
В Пенсільванії Анна не знайшла нічого, що було близьке її серцю, що примушувало її перелетіти через океан. Не побачила ні ферми, ні брата, ні могили матері.
Дув вітер. Небо потемніло від куряви. Вітер нишпорив по рівнині, підіймаючи розпорошений грунт і несучи його з полів сірими, схожими на дим, патлами.
Вона йшла посеред величезного пустирища, сумовито оглядаючись навкруги. Дома вона чи ні? Чому все так змінилося? Чому пусто кругом? Може, це помилка? Чи сон? Ні, вона дома. Ось сусід фермер Джон Браун з сім'єю. Ось його будиночок із слідами занедбання. Життя залишало будиночок: Джон Браун навантажив своє майно й сім'ю на убогу машину, яку можна ще зустріти в комедійних фільмах і в глухій провінції. Джон сердитий і пригнічений, і пригнічена сім'я його, що сиділа на вузлах у машині,— дружина його, мати і п'ятеро дітей. Кілька таких машин пропливають по шосе на південь.
— Ти спізнилася, Анно. Всі твої виїхали вчора. Туди.
— Куди?
— Не знаю,— сказав Джон.— Сам їду теж не знаю куди.
— А материна... могила де?.. Не знаєш, Джоне?
— Могила? Он там під деревом! — Джон показав на зовсім рівне місце без ознак рослинності. — Пам'ятаєш, дерева росли?..
— Так.
— Ну от. Два дні була могила. Все зрівняли дияволи вчора.
Рухались величезні дорожні трактори, руйнуючи на своєму шляху будівлі, сади, путівці, горби. За ними рухалися інші машини з гулом і скреготом, залишаючи за собою нівельовану закурену площу.
Тут минуло її дитинство... Все стерто... Це було щось більше, ніж горе. Анна була спустошена. З гнітючою тугою оглядалася вона кругом.
— Але де ж усе-таки мама?.. Допоможи мені, Джоне. Тут чи тут?.. Хоч жменьку землі візьму...
— Це вже не має значення, Анно. Візьми яку завгодно жменю. Все тут полите потом, все покинуте навіки.
Джон і його дружина Маргарита підійшли до Анни.
— Тепер, казали ці дияволи, тут буде військовий аеродром. Все йде прахом...— сказав Джон Браун і тяжко зітхнув.— Е-е, Анно! Була війна, була ціна на пшеницю. Немає війни, життя не стало. Вже ми нікому не потрібні...
Джон оглянувся:
— Ось диви: вишкрібають і нашу ферму.
Робітник. Хелло, Том! Як справи? Жуєш? Том. Краще не може бути... Коли ця профспілкова банда прибуде? Кажуть, сьогодні виступає Пейн.
Робітник. Уже прийшов. (Виглядає у вікно).
Голос .радіодиктора: "П'ятий день засідання комісії Томаса по розслідуванню діяльності комуністичного агента Хауорда. Сьогодні виступи прибулих з Москви свідків обвинувачення: лікаря Уїнчелла й Анни Бедфорд".
— Ее-е! Том! Чув?
— Том, ти чув? — сказав Марк, виходячи з буфету.— Анна приїхала. Виступає сьогодні в цьому проклятому спектаклі.
— Немає роботи! Це дуже неприємно, хлопці! — почувся здаля сповнений енергії голос. Всі обертаються до вікна.
Коло заводських воріт перед робітниками виступає Гарольд Пейн, .один з видатних лідерів американської федерації праці.
— Дуже страшно, я знаю. Але, як кажуть, на нема й суду нема: завод перестав бути військовим, і цим усе сказано. Але! Є речі страшніші. Америка на краю загибелі. Якщо не буде доброї війни, Америка загинула, Америка і вся цивілізація! (Трагічний рух. Гамір). Але-е! Спокій, хлопці! Вже абсолютно відомо цілому світові, що він одібрав у росіян розум. Вони вже готують на нас напад!..— За допомогою кількох бурхливих рухів Гарольд Пейн зобразив напад.— Так, так! І нам не доведеться підтягувати пояси, жаліти своїх дітей і тремтіти при одному тільки слові — локаут. Війна! Ось, ось, ось, ось — факт! Будь ласка! Роботи? Будь ласка! Хоч шістдесят годин на тиждень, пліз!..