Анна взяла у колгоспниці три маленькі сіянці. У неї злегенька тремтіли руки од хвилювання. Коли, нагнувшись, вона приторкнулася руками до землі й почала садовити дубки, їй страшенно захотілося, щоб вони повиростали гігантами. Вона раптом уявила, що колись буде матір'ю, їй захотілося щастя. І коли, посадивши дубки, вона вирівнялась, Олена помітила на очах у неї сльози й зраділа:
— Помічаєш, що ти не така вже тепер, як була до посадки? Є різниця, правда?
— Є. Мені радісно,— сказала Анна.— Мені здається, ви мене трошки прилучили до... щастя...
— Отже, ти добра людина. Помічаєш, як іноді небагато треба людині для щастя?
— Так.
— А то з тобою чужі люди, я бачу, не наші? — спитала Олена, помітивши журналістів, що наближалися.
— Я теж чужа.
— А, вигадуй,— з добродушною наївною недовірливістю сказала Олена.
Співали дівчата коло посадкових машин. Коло пам'ятника двічі Героєві Радянського Союзу стоїть хлопчик, який читав американцям вірші.
— Це мій батько,— каже він гостям. Обличчя в хлопчика стає суворе. Він хоче бути схожим на батька.
— Він герой? — спитав Блейк, фотографуючи пам'ятник.
— Звичайно. Аякже.— Хлопчик обняв бронзову статую свого батька, одвів очі від американців у далекі вічні простори Задніпров'я і почав несподівано творити свої вірші від імені батька. Ось вони:
До смерті в мене часу не було. Суворий. Забував про милосердя, Щоб не слабіти між проклять ворожих, Вогню і відчаю: "Здаюся, Рус". Присягу Батьківщині я проніс Крізь грози, грім і скреготи металу,
Допоки під далеким Сандомиром
На попіл обернувсь за мент один.
її любив я.
їй — війні — належав.
У захваті бував на полі бою,
В мент захвату такого і помер.
Була атака,
Ворог мій тікав.
Мій ворог біг чимдуж переді мною! Я був щасливим. Хоч і мало жив. Відлитий в бронзу я... Вартую людськість...
Старий Гончар змахнув сльозу, щоб не помітили ні онуки, ні гості. Який це був чудовий хлопчик! Як він летів за своїм батьком на поля битв! Як він хмурився, як грізно підіймав голову! В якісь хвильки він здавався майже дорослим. Але найдужче вражала в ньому зворушлива і разом з тим героїчна натхненна дитячість в прекрасному сполученні з силою розуму й обдарування. Коли він промоляв слова. "В мент захвату такого і помер", дзвінкий голос його ледь здригнувся, і на очах виступили сльози, але він подолав їх силою своєї волі, і тоді на нього не можна було дивитися без трепету. Він був достойним сином свого батька, цей хлопчик, творець нових лісів і поем. Перед ним проходили "челябінці" з лісопосадочними машинами. Вони здавалися йому в цю хвилину танками, що йдуть у бій на чолі з його молодим героїчним батьком. Картина бою над Дніпром виникла перед ним з такою нестримною силою, що поле нараз почало дрижати під тягарем танків, гармат та іншого кричущого заліза. Ревли літаки. Прожогом летіли бомби й освистували людське життя. На вишгородських кручах горіли танки. Гармати били по танках, здіймаючи вихорами куряву, і безнастанно грім гримів, і сівачі кидались у виблисках своїх гармат, як видіння епохи. От який це був хлопчик. Сама природа, здавалось, відповідала йому. Над чернігівськими просторами гримів весінній грім. Веселі хмари товпились над Дніпром і в Дніпрі, обіцяючи багате літо. Полями линули пісні. За машинами, на яких працювали розумні люди, виникали, мов у казці, ряди молодих насаджень. Була зовсім нова графіка полів.
Американці мовчки озиралися, відчуваючи, які чужі вони цьому світові і як цей світ далеко пішов уперед.
Анна Бедфорд дивилася на пам'ятник людині і вперше в житті зрозуміла усім своїм єством, що таке безсмертя.
Прочитавши доповідь Хауорда про поїздку в колгоспи, Марроу оскаженів. Доповідь була негайно прочитана послові з відповідними коментарями. Доля начальника бюро інформації була вирішена.
— Читали доповідь Хауорда? — спитав Марроу Грев-са, що був викликаний для одержання вказівок.
— Обурливо,— сказав Гревс.
— Я дуже радий. Нарешті, ми його виведемо на чисту воду. (Цитує доповідь). От. Полюбуйтесь! Сам заголовок розділу чого вартий: "Серед усіх будівництв Союзу PCP є найбільш вражаюче будівництво нового клімату..." Бийте моєю рукою!..— Марроу вискалив зуби й злісно потряс кулаком.— Все.
Гревс виходить. Марроу подзвонив. Входить секретар.
— Містера Стіда.
— Иєс, сер.
Арманд Хауорд уже заздалегідь приготувався до бою. Без сумніву, він знав, на що йшов.
— Це ви писали доповідь про поїздку в колгоспи?
— Я.
— Ви могли б з успіхом послати її радянському урядові,— ледве стримуючи себе, сказав Гревс
— Но. Я дозволив собі залишити в ній не так багато правди, сер,— ще стриманіше відповів Хауорд.
— Чиєї правди?
— Правди дійсності, сер.
— Я вас послав розвідати правду дійсності в нашому розумінні. Хіба такої доповіді жде Вашінгтон?.. Кому потрібна ця патетика? Де примусова праця?
— її немає,— сказав Хауорд, закурюючи люльку.— Я не бачив.
— А навіщо ми вас посилали? А де розор? Червоний імперіалізм? Чому я не бачу й рядка червоного імперіалізму?
— Це ви, мабуть, дописали самі.
— В посольстві прес-конференція. Завтра! Вся американська преса! — Гревс театрально схопився за голову й забігав по кабінету.— Що ми дамо журналістам? Ось це! Де ви? Ви живете поза часом!
— Я зустрів у колгоспі одного чоловіка, сер,— задумливо й дуже поволі сказав Хауорд, дивлячись на Гревса з глибоким презирством.— То був голова. Простий чоловік, як мій батько. Він дещо мені розповів про життя. Після цього мені захотілося раз за багато років уявити, що я ще не все втратив.
Г р е в с. З цією доповіддю ви втратили все. У всякому разі, багато чого.
Хауорд. Ви маєте на увазі...
Гревс. Вашу службу, якщо не більше.
Хауорд. Пліз.
Гревс. Любитель правди... Начальник бюро інформації посольства США уявив себе любителем колгоспної правди, а! А чому ви не написали, як вони були бідно одягнуті?
Хауорд. Вони не були бідно одягнуті. Гревс. Як огидно були одягнуті їхні жінки?! Хауорд. Вдови й наречені героїв, сер. Вони були гарні.
Гревс. На них не було й одного пристойного головного убору. Блейк! Входить Блейк. Блейк. Иес, сер!
Гревс. Як були одягнуті ці жінки?
Б л е й к.-Сміховинно, сер! І найменшого натяку на моду. Ось фото!