ЛЮДИНА ЄСЬМ
Людина єсьм... Мене гнітуть слаботи;
Я чую їх, несила ж утекти;
Нікчемні мрії, суєтні турботи
Скули кругом, мов ретязем кати.
Все враз порвать... Нема у грудях влади:
Страшне життя, страшніша вічна тьма;
Не жду я більш ні щастя, ні відради...
Та хто зважа на доводи ума?
Жага взаємин та кохання в серці;
Наново манять блага світові...
Простіть мене, о мученики-мерці,
Простіть мене, о страдники живі!
Стомився я... без сил, на півдороги,
Украй побитий думами, стою;
Молю в людей і ласки, і підмоги...
Як сором стис головоньку мою!
Коли ж і де просвіток я поб,ачу?
Чого ж мені в невольницькій глуші
Ти не послав, о боже, на придачу
Усіх незгід хоть рідної душі?
Людина єсьм... Жага любові в серці;
Як одігнать замани [13] світові?
Простіть мене, о мученики-мерці,
Простіть мене, о страдники живі!
ТАМ І ТУТ
Там — квітки, та блиск, та чари,
Залицяння та вино;
Тута ж — праця, сльози, свари,
Пекло голоду одно.
Там — безкарна власна доля,
Панування без границь;
Тута ж стогін та неволя,
Припадання рабське ниць.
Там, проте, ненависть люта
Усередині душі;
Тут... джерело світла тута
Пробивається з глуші!
ЩАСЛИВА ЛЮДИНА
Кругом щаслива ти людина:
Не залякаєшся грози,
Бо ще не бачила країна
Від тебе Щирої сльози.
Не знавсь ти з мукою гіркою,
Не будеш віку ти конать...
Дай тільки бог того покою
Нікому на світі не знать!
ДІТЯМ
Перша думка наша, діти,
Краю рідному;
Першу працю присвятити
Люду бідному!
Усім серцем полюбляти
Вчіться ближнього,.
З тяжких злиднів визволяти
Неспроміжного.
Не кохайтесь у користі
З її шматтями,
А прямуйте жити вмісті,
Бути браттями!
Чули заповідь господню:
Всім любитися,
А не рить другим безодню
Та злобитися!
Отож будьмо, діти, певні
По-господньому:
Завжди милі, завжди кревні
Одне одному!
* * *
Щоб настав час жданий людського єднання,
Щоб ні пана більше не було, ні хлопа,
Треба перейнятись швидше світлом знання,
Поступом, якого осягла Європа;
Кращі думки віку щиро уживати,
Як любов до брата, рівна всім свобода,-
Ширити навколо, славить, розвивати,
Аж поки не стануть приводом народа.
Треба враз порвати з батьківською тьмою,
Кинути ледарство та гидку недбалість;
Нас гнітуть з усюди,— гіршою ж тюрмою
Служить жах нікчемний, свари та відсталість.
Отже, на півставі спільної освіти
Квітом рушить вгору зерно наше власне,-
І побачать вбогі України діти
Будуче славетне, будуче прекрасне!
* * *
О, яка ж ти сумна, Україно моя,
Навкруги оповита темнотою;
З яким жалем оце тебе згадую я
Як пошарпані груди турботою!
Не складаю пісень твоїй дивній красі,
Бо не бачу у стані сучасному;
Розпинали тебе всі до одного, всі,
Хто був паном у краї нещасному.
В царство казки твій рай на журбу одліта,
Мов прибитий негодами зимними;
А чи зможе ж кому смерть-руїна ота
Сповнить серце чудовими гімнами?
Світло правди нести проти лютого зла
В боротьбі із тяжкою годиною,
Працювать на користь та рятунок села —
Має бути любов’ю єдиною!
* * *
Прийде день великої відради:
Чоловіцтво, змучене украй,
Ворожду закине братства ради,
На землі побачать люди рай.
Час настане для взаємин спільних,
Зоря згоди заблищить у тьмі,
Рівний всім, в сім’ї народів вільних
Раб-народ забуде об ярмі.
Згине слід хижацької гидоти,
Слід змагань деспотських чи тупих...
Треба ж перш широкої роботи
На користь загнічених, сліпих.
Треба дбати за народну справу,
Швидше всім прокинутись від сну,
Одігнать минувшину криваву,
Наближать годиноньку ясну!
СТОГІН
Війна та кров... О чоловіцтво хиже,
Не гідне навіть імені людей!
Коли джерело поновлення свіже
Діткнеться наших кам’яних грудей?
Чи вже ж не можна у братерстві жити,
У злагоді блаженство спочувать?
Ні, треба знищить, для потіхи вбити,
У прокляті кайдани закувать!
Свята любов для світу буква мертва,
Христос — давно всіма забута річ;
І гине люд, страшної ночі жертва,
1 підпйра оту злочинну ніч!
Під час і жить нема тоді охоти;
Бо тільки пильно позирнеш на мир:
Який базар бездушної глупоти,
Який дрібний пануючий кумир!
В ТЮРМІ
Я оце так гірко на душі почувся,
Так важким занадто ізробився гніт,-
Від надій гарячих мовби одхитнувся,
Від надій на вільний, на широкий світ.
День — не день, а тяжкий прокид серед ночі.
Жизнь — труна за віку, темна та німа;
І здається часом, ніби смертю в очі
Зазирає хмура, заклята тюрма!
НАРОДОВІ УКРАЇНСЬКОМУ
Я бачу: ти до краю достраждався,
Народе мій! О, чи на те ж хіба
З нещасним прошлим ти єдино здався,
Щоб буть рабом, потурачем раба?
Стогнав ти вік у муках лихоліття,
Не маючи податися куди;
Зідравши шкуру з тебе, верховіття
До ворога пролазило в ряди.
Ти сам оставсь... Страшенна завірюха
Гула, усе метавши навкруги...
Не згинув ти; зберіг високість духа,
Не витратив багатої снаги.
З-під шин тугих німого бідуванню
Життям лине отой могучий дух;
Позбудуться нащадки горювання,
Наздоженуть загальнолюдський рух;
ДО СЕСТРОНЬКИ
Друже коханий, сестронько-раю!
Життя здається сумом без краю.
На світ, на люди чи подивлюся,
Ніби підтятий чолом хилюся,
Серденько мовкне, серденько в'яне...
Але твій образ ангелом встане,
Ясно засяє із домовини,
Викличе з глибу святі спомини;
Хочеться знову весь мир любити,
Усім на добре мислить-робити,
До законання [14] не скласти руки,
За правду згинуть, піти на муки,
Щоб певним братом, сестронько-раю,
З тобою стрітись в іншому краю!
* * *
Коли бучний бенкет на всю губу товсту
Ти справляєш,— про тих спогадай,
Хто квилить у церков, на дорозі, мосту
І дрижить — простяга свою руку пусту:
"Христа ради, на голод подай!"