Пролісок (збірка)

Страница 4 из 10

Грабовский Павел

ДО БАНДУРИ

Не голосна ти, вбога бандуро,
Подруго люба тюрми!
Люди освітні вчують похмуро,-
Їх не привернемо ми.

Прості... чи дійде ж слово любові,
Чи їх прихилять пісні?
Супроти моря поту та крові
Що наші співи сумні?

Де вже бездольцям тим відрізняти
Ворог ти клятий чи друг...
Треба б поперед нам обійняти
Ціну народних послуг!

* * *
Нудьга без краю, серце гасне;
Сном перекинулась весна,-
Її не знав я... літо красне
В тюрмі за нею промина.

Заліза вічні наді мною...
Гнітить мертвота... сум та сум...
Вагуча пітьма пеленою
Щораз ляга на скутий ум.

Та все любов’ю б’ються груди;
Бажав би віки працювать,
До миру кличучи, щоб люди
Людей спішили розкувать!

СПОГАДАННЯ

Згадав я вас — і якось тихо
На серці хорому стає,
Потроху легша давне лихо
Чи тільки злегшання вдає.
Згадав — і наче ангел мира
Душі побитої торкнувсь,
Утішний звук зриває ліра,
Покій загублений вернувсь.
Всі наші стрічі так короткі,
Так несподівані були...
Та ваші риси — милі, кроткі —
Довіку в пам’ять залягли!

ЗАПИТАННЯ

Коли, буває, ненароком
На тебе стомою війне
І ти поглянеш пильним оком
На окружаюче сумне;

Коли роздивишся довкола
На безбережне море зла,
До лжі призвичишся, що згола [12]
Людей нікчемних опрягла...

То запитаєш журним криком:
За віщо ж люд носив хрести,
Смертельно вік боровся з віком,
Губили страдників кати?

ДО СЕСТРИ

Сяли зорі, підбивався
Місяць... справді віяв рай...
Одиноким серцем рвався
Я в далекий інший край:

Де на страті, сестро мила,
У терновому вінці,
Ти від ката опочила
З правим знаменем в руці.

Ти мовляла: "Щирий боже!
Захисти та укріпи;
Моє серденько неможе
Все любов’ю окропи!"

І встають передо мною
Перебуті вкупі дні,
Як дорогою сумною
Ми брели по чужині...

Помінялись ми хрестами,
Поклялися хрест нести
І гарячими вустами
Цілували ті хрести.

Попрощались, розійшлися,
Сумували в самоті...
Твої муки відбулися,
Змовкли вустоньки святі.

Мир красує... Сам собою
Я конаю у журбі:
Лину в думці за тобою,
Вік молитимусь тобі!

ВНОЧІ

Ніч панує непроглядна,
Тьма усе заволіка...
О, яка ж ти безвідрадна,
Моя тюрмо, та тяжка!

І в минулому — могили,
І попереду — хрести;
Як-то вельми треба сили
Світлу віру донести.

ЖІНОЧА ДУША

Обезмучено-недужий,
В тузі я поник чолом...
Тихо-тихо ангел дружий
Огорнув мене крилом.

Мов та хмара на блакиті,
Чорна думонька злина...
Що ж ото за ангел в світі,
Що за зоря весняна?

Гасне зірка найясніша,
Ангел ангела втіша...
То — жіноча найніжніша,
Найчаруюча душа.

ДО МУЧЕНИЦІ

Бувають темні дні розпуки:
Нічого серце не бажа,
А тільки прагне швидше муки,
На краще щастя не зважа;

Чогось турбується, шукає,
Вінця тернового жада,
На себе кари накликає,
За мир боліє та страда.

В той час безсилого жадання
Перед тобою я схилюсь,
Хресту великого страждання
Душі твоєї помолюсь!

В САМОТІ

Хай скажено кайданами
Ворог нас усіх кує!
Світла зоря водить нами,
Промінь мужності дає.

Так чого ж пак серце рветься,
Загартоване давно;
Чого інший раз озветься
Слабим стогоном воно?

Чи невже ж і кращі мари
Тяжко зіллються слізьми,
Не розбивши туги-хмари,
Як і ретязів тюрми?

ВОРОГИ

Від поконвіку нас повчали
І нині раду подають,
Щоб люди злодіїв прощали,-
Хай ближніх дальш собі цькують.

Отак за мир, любов та братство
Лилась велика мова та
І люд кувала за кріпацтво
Во ім’я господа Христа.

Але стають другі години,
Яка от саме настига:
Плямують зрадника країни,
Прощають власного врага!

ТУЖБА

Не в обіймах рідні —
У покійній труні
Ти, голубко моя, опочила;

А від катових рук,
Серед пекла та мук,
Всі пригоди життя покінчила.

Разом промінь загас...
Задаремно в той час
Викликала ти неньку до себе...

Висла пітьма німа...
Ти була не сама,-
Три сестри помирали край тебе;

Мовчки труту пили,
Попрощались, лягли —
Із тобою загинуть докупи.

Наостанку кати
Підійшли, щоб знайти
Всі чотири замучені трупи!

НА СПОГАД

Що божий день, коханий друже,
Мені спогадуєшся ти...
Заблимав ранок, хуга струже,
Але "між гори" треба йти.

І от рушаєш ти в дорогу:
Напівобтята голова,
Твою, вважай що дітську, ногу
Кайдан залізний повива.

Схопивши молот чи сокиру,
Ти в підземеллі хутко зник,-
І відгукнувсь в догоду миру
Нелюдським стогоном рудник.

Стомлений працею тяжкою,
Знов повернувся до тюрми,
Та не знайшов і там покою
Середи скреготу та тьми!

ДО СОЛОВЕЙКА

Розтьохкався соловейко
На калиноньці;
Щось не спиться серед ночі
Сиротиноньці.

"Розваж, розвій, соловейку,
Мою тугоньку;
Чи забуду прикру людську
Я наругоньку?

Чи судилось мені мати
Свою квітоньку,
Чи тинятись вік по наймах,
Серед світоньку?

Чи знайду я коли-небудь
Власну доленьку,
Чи все тягти чуже ярмо
Та неволеньку?"

Тьохка, плаче соловейко
На калиноньці,
Та не знає дати ради
Сиротиноньці.

ОРЛИ

Марно ради пита,
Вся засмучена,
Україна свята,
Перемучена.

Занедбали сини
Рідну мовоньку,
Не туди-бо вони
Гнуть головоньку,

На пожитки густі
Позіхаючи
Та кишені товсті
Напихаючи.

Дяка богу — всього
Враз набралися:
Від народу свого
Одцуралися...

А поки що чуже
Розшолопають,-
Чого вміли, то вже
Не второпають...

Ще й вирлають на мир
Гірш Московщини:
"Що за хлопський кумир
Народовщини!"

Чн таких ти орлів
Сподівалася,
Як за них лила крів,
Турбувалася?

Не так збавлять снаги
Силоміцники,
Як оті вороги,
Підпомічники!