Дивлячись у поле через бокове скло, Таня сказала:
— В нього одна сторона лицьова.
Жарт наче сам зірвався з уст Наталі Семенівни:
— А яка в нього справжня лицьова — лицьова чи зворотна?
Таня подивилася на неї припухлими сердитими очима:
— Одна в нього, лицьова!
Наталя Семенівна зчепила пальці рук, сказала жорстко:
— Авжеж, лицьова в нього таки одна. Має бути одна! Для всіх, у тому числі для мене і для тебе. Люди його шанують — і повинні шанувати ще більше... І на цій справжній його лицьовій стороні немає для вас місця, Таню, ви повинні розуміти.
— Є, є! — скрикнула Таня.
— Коли є, то тільки на зворотній. А про зворотну знаємо тільки ми вдвох, більше ніхто. Знав іще він, але його вже нема. Коли ти по-справжньому любила його... коли по-справжньому ще любиш, то повинна усвідомити: вас на лицьовій стороні медалі його життя — нема. Хіба, признаюся, перед кончиною він сам у всьому переді мною висповідався в усьому. Прочитати його лист? Думаю, не треба. І сказав про дітей. І сказав про спадок, який хоче залишити дітям... Так беріг свою таємницю, такий був сильний, а тут запанікував. З ким не буває, навіть із сильними! Простимо йому хвилинку душевної слабості в такому стані. Про це знатимемо тіль-
ки ми вдвох, а ми постараємося, щоб для всіх він залишився людиною без докорів совісті. Правда?
Таня мовчала, втупившись перед собою.
—< Чому ти мовчиш?
— Я не знаю, що сказати... Я ніколи не відмовлюся від того, що було, від Степана Андрійовича... Як можна відмовитися?
— Я й не кажу, щоб ти відмовлялася.
— Але ж... ви кажете, кажете!
— Внутрішньо, потай, про себе, авжеж, слід берегти пам’ять про таку людину... Рідкісну людину... Але не треба про це кричати на кожному перехресті. Храм пам’яті — у своїй душі, потай від інших, але не на людському ярмарку, не на загал. На ярмарку найсвятіші почуття перестають бути святими, а стають ярмарковими... Жодного вчинку, який би завдав шкоди пам’яті Степана Андрійовича! Ніхто й ніколи не повинен довідатися про те, що знаємо ми вдвох, що знав іще він.
— Ви кажете, кажете,— розгублено бубоніла Таня.-^ Я й не знаю, що ви кажете!
— Тільки слова любові й великої шани до Степана Андрійовича.
— Випустіть мене, випустіть!
У голосі її дзвенів розпач. Смикала ручкою дверцят, намагаючись відчинити, намагаючись вирватися.
— Як добре було, коли вас не було... в нашому храмі!
— Сліпий, нерозсудливий егоїзм — це ще не любов...
Але Таня, здається, вже не чула цих слів. Дверцята відчинилися, вона вивалилася в куряву польової дороги і, схлипуючи, проворно подалася геть. Спаленівши, Наталя Семе-нівна сиділа, не відаючи, що ж їй чинити, куди їхати. Бездумно дивилася в поле, залите по горбках жовтими хвилями достиглої пшениці.
Й невже все це горе — від Лукії? Тому, що заговорила, а син так зрадів із несподіваного дару материної мови? Краще було б, якби мовчала...
Розвернувши машину, поїхала слідом за Танею, що квапилась до районного містечка, яке ген-ген видніло за стіною зморених від спеки садів. Обігнавши агрономшу з Польової Лисіївки, зупинилася, відчинила дверцята.
— Сідай, підвезу, бо дорога неблизька.
Таня вдала, що й не помітила машину.
—і Я ж винувата, що завезла тебе на край світу.
Круто нагнувши голову та ще відвернувшись убік, Таня йшла швидкою ходою, нічого не чуючи, нічого не помічаючи.
— Спізнилась ти, спізнилась, жінко.
Наталя Семенівна дістала з шкіряної сумочки отой лист, адресований до неї, і порвала на дрібні клаптики. Потім дістала ще й другий лист, який вона сьогодні вперше прочитала в лікарняній палаті. Другий лист було адресовано Тані, але з лікарів ніхто на те не звернув уваги. У цьому листі він прощався з Танею і дітьми, просячи в них прощення невідомо за віщо. Ніхто з них ніколи не довідається про це послання, його зміст. Навіщо? Крім шкоди, це нічого не дасть.
І дрібні білі клапті порваного листа посіялися поміж за-пилюженого придорожнього полину...
На городі, що тулився біля хати, зів’яли картопля та буряки, кукурудза позвішувала похнюплене листя, соняшники поопускали буйні голови, цибуля та часник на грядках також зів’яли. Що було чинити Лукії? Витягувала відром із криниці воду й поливала городину. Добре, що криниця мілка й вода в криниці близько, добре, що й на город нести недалеко, але де ж у її руках сила, щоб Стільки води переносити й скільки землі полити? А носила, а поливала. Так, не було сили, та відро з рук не випадало. Жили в баби напиналися не тільки на руках, а й на худій чорній шиї, а й на плескатому жовтому лобі. И очі вилазили з очниць, і губи сіпалися, й кінець язика тремтів поміж з’їдених плашок пенькуватих зубів. Ну, не баба, а опудало, щоб відганяти з городу ненажерне птаство. А воно й справді, боялося, бачачи бабу Лукію, що привидом сновигала туди й сюди. И поміж зів’ялої городини вона сама скидалась на якусь чудернацьку вузласту городину, що очманіла від спеки, а очманівши — й ворушиться, й снується, й звивається.
Після того весілля все чекала, що до неї хтось навідається із заливанщинських та розрадить душу. Хотілося побалакати. И про те весілля, яке по-дурному розбіглося, хоч баба не розганяла чужого весілля. И ще про всяку всячину, якої в її голові спливло стільки, що не прогорнеш. Обіцяли ж, обіцяли поприходити, погомоніти, але на обійстя ніхто й ногою не ступив. Та й біля обійстя не об’являвся, наче боялися чуми. А тому баба Лукія носила воду з криниці на город та ще й лаялася крадькома. Може, то й не вона сама сварилася, а душа в ній обсварювалася з усіма?
— Дмуться за весілля,— гомоніла сама до себе.— Що така-перетака, ото й весілля перехарамаркала. Та всі прийдіть, та всі спитайте, я вам ще не таке розпобім.
І то з городу, то від криниці поглядала на 3)аливанщину, чи ніхто до неї не йде. Але ніхто не йшов. Наче спека втомила не тільки зелень, а й людей.
—1 Чого ж не йдете?
Казала так, наче сподівалася, що почують, але ніхто не чув.
— Де ти, Харитоне? Порозумілися б по-людськи.
І Харитон її поклику не чув.
— Харитонихо...
І Харитониха не чула.
— А тобі, Олько, хочеться здуплавіти на тому людському дереві?
І молода Ольга, в якої розладналося весілля, також не чула бабу.