Раптово в неусвідомленому пориві Таня гойднулась до Наталі Семенівни, обняла, тицьнувшись обличчям у плече. Наталя Семенівна відчула тепло її рясних сліз, вловила погамоване схлипування, похапливе зітхання. У відповідь не обняла Таню, у відповідь не схлипнула, й сльози не потекли з її очей, які немов посухішали та пошорсткішали. Вона тільки заплющилася, терпляче перечікуючи, а коли Таня зрештою відняла голову з її плеча, Наталя Семенівна дивилася на неї холодним поглядом, у якому не було ворожнечі, а тільки безмежна жорстока пустка.
— Ти куди? — зрештою важко обізвалася Наталя Семенівна.
— В лікарню,— схлипнула Таня.
— Ти вже знаєш?
— Знаю.
Наталя Семенівна вмовкла, наче сподівалася почути, від кого ж Таня довідалася про чорну звістку, але вбита горем агрономша з Польової Лисіївки тільки схлипувала.
— Чого ж ти йдеш у лікарню?
Таня не відповіла, судомно зітхнувши.
— До нього йти вже пізно... А ти йдеш."
И знову вмовкла, марно сподіваючись на відповідь.
— Вже не треба йти...
Наче саме тепер могла заборонити, могла обірвати це їхнє побачення, цю їхню зустріч.
—: Сідай зі мною в машину.
— В машину?
Але Наталя Семенівна вже не почула непорозумілого запитання, бо повернулась і пішла до "Волги". Повагавшись, Таня подалася слідом, умостилась на передньому сидінні. Авжеж, мають поговорити. Вони, дві жінки, не можуть не поговорити. А коли Наталя Семенівна обрала саме таку гірку хвилину для їхньої розмови, то й справді — навіщо відкладати? Так чи інакше, а розмова їхня має відбутись, і характер їхньої розмови не зміниться иі завтра, ні через рік.
Здалось Наталі Семенівні чи й справді Таня туманним поглядом із машини спробувала дотягнутись до знайомого вікна лікарняної палати на другому поверсі?
Машина рушила, й районне містечко в морі літньої спеки рушило за вікнами машини.
Міцно стиснувши губи, Наталя Семенівна мовчала.
Вже на околиці Таня озвалася:
— Куди ми їдемо?
— А думаєш, я знаю, куди ми їдемо? — несподівано озвалася Наталя Семенівна.
Машина котилася по дорозі, обіч слалися поля, на яких уже ,в золотаво-голубому мареві видніли комбайни.
— Я й сама не знаю, куди ми їдемо,— по мовчанню додала Наталя Семенівна,— а тільки мені хочеться якомога далі втекти звідси.
■— Зупиніться,— раптом наказала Таня.
— Чому? — здивувалася Наталя Семенівна.
— Та зупиніться ж! — іще рішучіше наказала Таня.— Від кого ви тікаєте?
— Ти... ти злякалася? — звела брови Наталя Семенівна.
— Від кого ви тікаєте? Я не хочу тікати разом із вами. Чого мені боятися? Я вас не боюся, я нікого не боюся.
Наталя Семенівна зупинила машину в полі поміж пшениці. Помітивши, що її руки на кермі тремтять, вона якось похапливо опустила руки на коліна й стиснула кулаки. В неї не було гніву на Таню, а тільки безмежна спустошеність у собі.
— Я все знаю,— мовила Наталя Семенівна.
— Я знаю, що ви знаєте,— не забарилася з відповіддю Таня.
Цікаво, звідки в неї ця впевненість, адже їхнім потаємним стосункам так багато років, а довідалась вона зовсім недавно та й, можна сказати, випадково?
— У вас діти?
— Двоє синів.
— Грицько в армії? А зі Степаном таке нещастя...
— Вони мої діти, я їх люблю.
— А він...
— І він їх любив!
— Очевидно, хто ж заперечує...
Наталя Семенівна й не заперечувала, й не сумнівалася, що він любив своїх синів. Адже це були його діти, він був їхнім батьком. Він любив свою потаємну сім’ю і в своєму передсмертному листі признавався в своїй любові, бо відчув, що критися більше нема потреби. Так, у нього був законний син Вадим, якого вони взяли з дитячого притулку. Взяли з притулку чуже немовля — і всиновили. Скільки подруж вдається до таких вчинків, відчаявшись мати своє кровне по-томство? І вони вчинили так само. Наталя Семенівна була впевнена, що Степан не спроможний мати своїх дітей. А він ніколи їй не дорікнув! Жодного разу не дорікнув. Навіть у хвилини сімейних розладів, коли будь-яке безконтрольне слово здатне зірватися з язика. Як він усе-таки шанував та оберігав її самолюбство! Як він шанував та оберігав самолюбство Вадима, в чиєму серці не було ніколи жодного сумніву.
Шанував та оберігав почуття своєї законної родини — й водночас мав другу незаконну родину, яку, безсумнівно, любив.
То кого ж він любив по-справжньому?
Чи можна по-справжньому любити дві свої родини,-такі несхожі, такі різні?
Чи можна жити подвійним життям, явним і таємним, і в кожному з цих двох життів бути щирим і не криводушити?
А може, він криводушне і в явному, і в таємному?
А може, він криводушне у тому, в таємному?
О, ні, ні, зовсім ні, в тому своєму житті, в потаємному, він не міг криводушити, був щирим, адже вона знає вдачу Степана Андрійовича.
Скрізь він був щирий, у всьому.
А як же чинити, як поводитися сьогодні їй?
Такі думки спалахували в голові, спалахували й гасли. Але вона вже знала, як поводитиметься сьогодні. Принаймні знала, як поводитиметься з Танею і що їй казатиме. Авжеж, дивно, що посадила в машину, повезла аж сюди, в поле. Можна було б поговорити й там, біля лікарні. Злякавшись сама невідомо чого, тільки налякала цю жінку з Польової Лисіївки. Мабуть, таки захотіла завадити їхньому останньому побаченню! Так наче їхнє останнє побачення щось мало додати до безлічі їхніх колишніх побачень.
Оті б колишні побачення обірвати,— але ж не було змоги.
А це побачення обірвала,— навіщо?
— Чи усвідомлюємо з тобою, Таню, хто такий був Степан Андрійович? — озвалася гірко.
— Я усвідомлюю,— стиха відповіла Таня.
— Хто він такий не тільки для нас із тобою, а й для дітей? Ти ж тільки подумай — для людей він кришталево чистий чоловік, без плям на совісті.
— Я знаю.
— Він жив тільки для інших... Колгосп, колгосп, колгосп!.. Люди, люди, люди!.. Треба, треба, треба, треба!..
— Це правда.
— За ним ніколи не водилося такого, що кидало б тінь на його честь.
Таня глибоко зітхнула.
— Він справжній лицар без докорів совісті в уяві всіх — і в колгоспі, і в районі... І раптом — отаке подвійне життя, як у вас. Значить, подвійна совість? Подвійна честь? Подвійні принципи — одні для себе, а другі для людей та для начальства? А чи може собі хтось уявити, що Степан Андрійович — наче медаль, у якої є лицьова та зворотна сторона... И тут не втямиш, яка з них справжня. Як подумати — наче обидві сторони лицьові!