Тепер він чекав хвилини, коли виведе свій бойовий загін із двадцяти морських піхотинців на поверхню п'ятої планети. Думка про це його надзвичайно тішила. І всупереч усім приладам Казанвар знав, що на планеті таки має щось бути,— і воно нападатиме, ранитиме й убиватиме, якщо він, за своїм задумом, не випередить його і не знищить.
— Ось тільки одне,— сказав Максіют.— На поверхні планети ми примітили космічний корабель.
— Ага! — загорлав Казанвар.— Я знав, що таки щось буде! Ви побачили тільки один корабель?
— Так. Він дуже маленький, десь у двадцять разів менший від нашого і, здається, не має зброї.
— Звичайно, вони й хочуть, щоб вам так здавалося. Цікаво, а де ж решта?
— Решта кого?
— Та, певне ж, решта космічних кораблів, їхні залоги, ракети "земля-космос" і кат його зна, що там іще.
— З погляду логіки, один чужий корабель ще не означає, ніби там є й інші кораблі,— сказав капітан Максіют.
— Невже? Послухай, Маку, свою логіку я вивчав у джунглях Гондурасу,— відповів Казанвар.— Закон такий: знайшовши бодай одного недолітка з мачете, можна бути певним, що в довколишніх кущах чаїться ще п'ятдесят, які тільки й чекають, аби при першій-ліпшій нагоді, коли ви ловитимете гав, відтяти вам вуха. Та вас уб'ють, якщо ви чекатимете якихось абстрактних доказів.
— Усе ж тутешні обставини трохи інші,— вирік капітан Максіют.
— Ну й що це означає?
Максіют скрививсь і відвернувся. Казанвар був просто нестерпний, і він намагався розмовляти з ним якомога менше. Сварливий і впертий полковник дуже легко впадав у гнів і тримався несхитних поглядів, які здебільшого спиралися на його майже непереможне невігластво. Капітан знав, що й Казанвар ставиться до нього неприхильно. Він добре усвідомлював, що полковник вважає його нерішучим і нездалим, тямущим, може, тільки у вузькій науковій царині. На щастя, обсяг їхніх повноважень чітко окреслений й розмежований,— чи принаймні був таким донині.
II
Нетрижер та Гнійко ховались у гайку і спостерігали, як бездоганно здійснює посадку великий чужий корабель.
— Хоч би хто керував цим кораблем,— сказав Нетрижер,— він чудовий пілот. Хотілося б його побачити.
— Безперечно, ви ще матимете таку нагоду,— промовив Гнійко.— Певне ж, не випадково вони сіли не десь на поверхні планети, а майже поряд із нами.
— Звичайно, вони примітили нас,— потвердив Нетрижер.— Тому й надумали сідати так сміло,— бувши на їхньому місці, я б учинив так само.
— Атож, у цьому є сенс,— погодився Гнійко.— Але що б ви робили на своєму місці?
— Що-що, звичайно, я теж буду смілим.
— Це історична мить,— сказав Гнійко.— Вперше в історії нашої цивілізації представник далекодовзького народу зустрінеться з іншими розумними істотами. Яка іронія, що цю нагоду даровано злочинцеві!
— Цю, як ти кажеш, нагоду мені просто накинули. Запевняю, я не шукав її. І, до речі, я гадаю, нам нічого не треба сповіщати про мою невеличку незлагоду з далекодовзьким урядом.
— Отже, ви збираєтесь брехати?
— Ти говориш занадто гостро,— поправив Нетрижер.— Ліпше припустімо, ніби я прагну вберегти свій народ від сорому, що його першим посланцем до інших цивілізацій був злочинець.
— Добре, гадаю, так буде ліпше,— мовив Гнійко.
Нетрижер пильно подивився на свого механічного слугу.
— Гнійку, мені здається, що ти не зовсім схвалюєш мої міркування.
— Так, пане, і справді ні. Але, будь ласка, зрозумійте мене. Я дуже вам відданий і нітрохи на вас не нарікаю. Заради вас я будь-коли й без жодних вагань пожертвую собою. Я служитиму вам до смерті, а коли можна, то й після. Та якщо я комусь відданий, це аж ніяк не означає, що я повинен поступитися своїми релігійними, соціальними чи етичними поглядами. Я люблю вас, пане, але не можу схвалити вашої поведінки.
— Гаразд, беру це до уваги,— сказав Нетрижер.— Ну а тепер повернімось до наших інопланетних друзів. Вони вже й люк відкрили. Виходять.
— Виходять солдати,— уточнив Гнійко.
Прибульці були двоногі й мали по дві верхні кінцівки. В кожного, як і в самого Нетрижера, були тільки одна голова, один рот, один ніс. У них не видніло ні хвостів, ні вусиків. Якщо зважити на їхнє спорядження, то вочевидь були солдати. Кожен аж згинався під тягарем, очевидно, вогнепальної зброї: гранат з газом і вибухівкою, лазерних пістолетів, ядерних ракет малого радіуса дії та інших розмаїтих засобів убивств. Кожен був у панцері, а на голові мав прозорий пластмасовий шолом. У такому було двадцять солдатів, а ще один, мабуть, їхній командир, здавалось, не мав при собі ніякої зброї. Він тримав ніби якусь лозину,— схоже, командирський жезл,— і, йдучи попереду солдатів, поляскував нею по верхньому краю футляра для лівої ноги.
Солдати, якомога розосередившись і раз у раз ховаючись за різними природними прикриттями, рухались, підозріливо й пильно оглядаючи навколишній обшир. Офіцер простував попереду, не ховався, усім своїм виразом і поставою демонструючи браваду або й глупоту.
— Гадаю, нам уже годі чаїтись у кущах,— сказав Нетрижер.— Пора нам вийти і зустріти їх з гідністю, яка личить посланцям далекодовзького народу.
Він миттю виступив із кущів і пішов до солдатів, за ним подався Гнійко. Цієї миті Нетрижер був просто величний.
На "Женні Лінд" кожен знав, що за милю від них стоїть чужий корабель. І, здавалося, нікого не мало здивувати, що на борту чужого корабля є чужинець, який оце зараз гордо простував назустріч Казанваровим піхотинцям.
Але його поява приголомшила всіх. Жоден із них не був готовий здибатись із правдивим, живим і бадьорим, достеменним і таким незвичним чужинцем. Оказія настільки несподівана, що годі було щось намислити. Поперше, як звернутись до чужинця, що йому сказати? Як повестися в цю вікопомну історичну мить? Все, що ви скажете, звучатиме як відомі слова: "Гадаю, це доктор Лівінгстон?"[2] І люди повіку глузуватимуть із вас і ваших,— байдуже, високомовних чи прозаїчних,— слів. Так, при зустрічі з чужинцем було чого чухати потилицю і сушити голову.
Капітан Максіют і полковник Казанвар гарячково перебирали слова, якими годилося б розпочати розмову, й одразу ж їх відкидали, потай сподіваючись, що згорить який-небудь транзистор у комп'ютерному перекладачеві С-31. Солдати молилися: "Господи, хоч би він не підійшов до мене", і навіть корабельний кухар боявся тільки одного: "А що, коли він стане розпитувати, чим ми харчуємося?"