Панна Меес зі своїм масивним, незнищенним хрестом на грудях пильнувала нас, дівчат, щоб котрась до прибуття пароплава не втекла до свого партнера по танцях. Панна Зіхель пішла розшукувати Зофі Майєр і знайшла її, нарешті, на гойдалці укупі з хлопцем — Гербертом Беккером. Обоє вони були в окулярах, худющі й скидалися скорше на брата з сестрою, ніж на закохану пару. Герберт Беккер, як тільки побачив учительку, дременув щодуху. Я часто потім бачила його, як він гасав по місту, корчачи гримаси й щирячи зуби. У нього було все таке саме хитре хлоп'яче обличчя в окулярах, коли я зустрілася з ними у Франції, куди він прибув після громадянської війни в Іспанії. Панна Зіхель так висварила Зофі за непосидючість, що та аж окуляри мусила витирати від сліз. Не тільки коси вчительки, в яких я тепер з подивом завважила сивину, а й коси школярки Зофі,— нині смоляно-чорні, мов у снігуроньки,— теж укрилися сивиною, коли в переповненому запломбованому вагоні нацисти депортували їх обох до Польщі. Постаріла, в зморшках, Зофі скидалася вже на однолітку панни Зіхель, на руках у якої вона тоді нагло й померла.
Поки ми заспокоювали Зофі й протирали їй скельця окулярів, панна Меес плесканням у долоні скликала нас до пароплава. Нам було соромно, що гімназисти бачать, як нас женуть строєм, і ще тому, що всі сміялися з качиної кульгавої ходи нашої вчительки. Тільки у мене ту насмішку пом'якшувало почуття поваги до її непохитності, яку не могли зламати ні виклики в гітлерівський "народний суд", ні погрози вкинути її до в'язниці. Всі ми ждали на майданчику, поки пароплав пришвартується до берега. Мені врізалося в пам'ять, як боцман перехопив кинуту линву, як потім намотав її на стовпець і як на диво швидко спустили трап, і цей ласкавий до мене новий світ, що вітав наше товариство, наше плавання по Рейну, плавання, проти якого усі інші подорожі нескінченними морями від континенту до континенту зі всіма їхніми фантастичними, мов у дитячих мріях, пригодами просто бліднуть. Ті навіть і наполовину не були такі зворушливі, такі справдешні своїми пахощами дерева і води, легким погойдуванням трапа й скрипом каната, як ця двадцятихвилинна прогулянка Рейном до мого рідного міста.
Я перша вискочила на палубу, щоб сісти ближче до стерна. Задзвонили в дзвоник, линву відіп'яли — і пароплав рушив. Білий, блискучий струмінь піни вибився з-під нього й прослався вслід йому по річці. Мені уявилися найрозмаїтіші кораблі, що встелюють пінистими дорогами моря під усіма можливими широтами. Швидкоплинність і безповоротність дороги, бездонність і досяжність води ніколи вже більше не залишали в мені такого сильного враження. Переді мною нараз постала панна Зіхель. На сонці вона здалася мені зовсім юною в своїй крапчастій сукні, що обтягувала її маленькі тугі груди. Її сірі блискучі очі мовби говорили мені: "Коли ти любиш прогулянки, коли ти охоче пишеш твори, то, отже, мусиш до наступного уроку з німецької мови описати нашу шкільну прогулянку".
Усі дівчата мого класу, що воліли лишатись на палубі, ніж іти до кают, юрмилися довкола мене на лавках. З саду махали нам і свистіли хлопці. Лора відповіла їм теж пронизливим свистом. Панна Меес за таке її добре присоромила. А хлопці все свистіли, ні на що не зважаючи. Маріанна перехилилася далеко через поруччя й очей не спускала з Отто, наче вони розлучалися назавжди, як згодом у війну 1914 року. Коли вже не видно стало її друга, вона обійняла однією рукою мене, а другою — Лені. На своїй шиї разом з ніжністю її худої голої руки я відчувала і тепло сонячного проміння. Я теж оглядалася на Отто Фрезеніуса, що не зводив погляду з дівчини, котра схилила свою голівку до голівки Лені. Він ніби хотів, щоб вона назавжди застигла йому в очах і нагадувала про вічне й непорушне кохання.
Міцно обійнявшися втрьох, ми дивились уперед, куди плив пароплав. Скісне проміння призахідного сонця освітлювало на пагорбах садки й виноградники в білому та рожевому квіті. Кілька вікон у останніх зблисках проміння полум'яніли вогнем. Села неначе виростали, як ми до них наближалися, й дрібніли одразу ж, щойно ми їх минали. Ніколи не можна наситити вродженого потягу до мандрівок, бо все навкруги одбігає геть, не давши себе гаразд і розгледіти. Ми пропливали під мостом через Рейн, по якому невдовзі, під час першої світової війни, військовими поїздами проїжджатимуть усі хлопці, що зараз п'ють каву в саду, і юнаки з усіх інших шкіл. А коли перша війна закінчиться, цим же самим мостом рушать солдати союзних військ, а згодом і Гітлер зі своєю ще молодою армією, що знову заволоділа Рейнською областю, поки нові військові поїзди під час нової світової війни помчать усіх юнаків країни назустріч смерті. Наш пароплав плив повз скелю Петерсау, що на неї спирався одним биком міст. Ми всі помахали трьом білесеньким будиночкам, що були ще з дитинства рідні нам. Вони мовби постали перед нами з книжки казок з малюнками. Будиночки та самотній рибалка відбивалися в воді, а з ними і село на тому боці річки, з ділянками ріпака в рожевій піні яблуневого цвіту та хлібними ланами, що тулилися один побіля одного, спинаючись на гору готичним трикутником, увінчаним шпичастою церковною вежею. Пізнє сонячне проміння зблискувало то в глибині долини на залізничному полотні, то у вікнах віддаленої каплиці, а потім ще раз на якусь мить перебігло по Рейну, перше ніж розчинитися в присмерку.
Ми всі притихли в, тихому вечірньому світлі. Чулося пташине крякання і фабричні гудки з Аменебурга. Навіть Лора принишкла. Маріанна, Лені та я міцно тримали одна одну за руки. В тому єднанні була частка великого єднання всього сущого під сонцем на землі. Голівка Маріанни все ще хилилася до голівки Лені. Як могли потім їй убитися в голову такі облудні, такі божевільні переконання, що лише вона зі своїм чоловіком загарбала назавжди всю любов до Німеччини, а тому може з цілковитим правом зневажати й зраджувати подругу, до якої тепер горнулася? Ніхто й ніколи не нагадав нам про цю спільну прогулянку, хоч і був ще час. Хоч би скільки класних творів писалося потім про батьківщину, про історію батьківщини, про любов до батьківщини, в них навіть натяку не було на найважливіше: що трійко пригорнених одна до одної дівчаток на пароплаві в скісному промінні вечірнього сонця — це теж батьківщина.