Анна Зегерс
Прогулянка мертвих дівчат
Перекладач: Микола Кагарлицький
— Ні, багато далі. З Європи.
Чоловік глянув на мене насмішкувато, ніби я сказала йому: "З Місяця". Це був господар пулькерії, що стояла край дороги за виходом з села. Він відступив від столу і, спершись об стіну, почав розглядати мене, мовби дошукувався причини моєї фантастичної появи тут.
Раптом мені самій здалося фантастичним те, що мене з Європи занесло в Мексіку.
Село було щільно огороджене органними трубами кактусів, мовби міцним парканом. Крізь просвіт між ними я могла бачити брунатно-сірі гірські схили, голі й дикі, як місячні кратери; вже самим своїм виглядом вони розвіювали найменшу підозру про наявність будь-коли якогось життя на них. Двоє перцевих дерев червоно полум'яніли на краю майже зовсім пустельної улоговини. Здавалося, що вони не цвіли, а горіли. Господар пулькерії сів навпочіпки, заховавшися під велетенською тінню від свого капелюха. Він облишив мене розглядати, ні село, ні гори його не цікавили. Застигнувши, він вдивлявся в те єдине, що загадувало йому непомірну, нерозв'язну загадку — в цілковите ніщо.
Я притулилася до стіни, що відкидала вузеньку тінь. Моє пристановище в цій країні було занадто сумнівне й непевне, щоби я могла вважати себе за врятовану. Бо хоч усі незліченні небезпеки війни мене ніби й оминули, але тут причепилася хвороба, що не відступалася від мене кілька місяців. I хоч від спеки й утоми мені щеміло в очах, я все-таки могла бачити частину дороги, що вела з села в хащі. Дорога була така біла, що неначе відбивалась із середини на моїх повіках, стояла переді мною, навіть коли я стулювала очі. З-за краю влоговини витикався і ріг білої стіни: його я помітила ще з даху заїзду у великому, розташованому вище в горах селі, звідки я щойно спустилася сюди. Тоді ж я запитала і про ту стіну — чи то ранчо, чи що там — з єдиним, ніби з нічного неба впалим вогником, але ніхто мені не зміг нічого до пуття пояснити. Тоді я подалась сюди сама. Незважаючи на кволість і втому, через які я мимоволі зробила тут перепочинок, я все ж вирішила на власні очі побачити, що там таке. Безцільна моя цікавість — то були лише рештки колишньої любові до мандрів, вплив задавненої звички. Як тільки я втамую її, одразу ж повернуся назад, до призначеного мені притулку. Лавка, на якій я відпочивала, була найдальший пункт моєї подорожі, найзахідніший пункт, якого я на ті часи сягнула на земній кулі. Жадоба звідати незвичайних, запаморочливих пригод, що колись не давала мені спокою, вже давно була вдоволена аж надміру. I єдине, що могло б збадьорити в мені дух,— це повернення на батьківщину.
Ранчо, як і самі гори, лежало оповите мерехтливим серпанком. Мені важко було зрозуміти, чи утворився він з сонячних пилинок, чи то моя втома все огорнула млою так, що предмети поблизу туманіли, а далина вимальовувалась ясно, як марево. Я встала, бо мені самій була гидка моя втома. I туман перед моїми очима трохи розтанув.
Я вийшла крізь прохід у кактусовому частоколі, обминула собаку, що безживним падлом розпластався в пилюці просто на дорозі й спав. Скоро вже мали починатися дощі. Голе коріння переплетених дерев чіплялося за кручу, мов хотіло врости в камінь. Біла стіна підступила ближче. Хмара пилюки чи моєї втоми, що була трохи розтанула, знов погустішала в западинах гори, але не темна, як звичайні хмари, а лискуча й мерехтлива. Я б звернула все на пропасницю, якби легкий подув гарячого вітру не розірвав хмари, мов клапті туману, і не поніс їх до інших схилів.
За довгою білою стіною мигнула зелень. Очевидно, там була криниця або проведений канальчик, що для ранчо давав більше води, ніж для села. I все ж пусткою віяло від того ранчо з низеньким будиночком, що глухою стіною дивився на дорогу. Єдине світло, якщо я не помилялася, горіло вчора ввечері у хатині воротаря. Гратчасті ворота, давно вже зовсім негодящі й струхлявілі, були виламані. Але над склепінням ще ледь проступав герб, змитий незліченними дощами. Невиразні обриси його видалися мені знайомі, як і половинки кам'яних мушель, що його облямовували. Я ввійшла в браму без ворітниць. На свій подив, я почула легке, рівномірне порипування десь усередині. Я ступила ще крок уперед. Тепер я вже відчула запах зелені в саду. Вона ставала чимдалі свіжіша й розкішніша, як я придивлялася до неї. Рипіння стало незабаром виразніше. З-за кущів, що на очах моїх усе густішали й розростались, я вловила рівномірне погойдування гойдалки. Тепер моя цікавість була вже така непереборна, що я кинулася просто з воріт на скрип гойдалки. I ту ж мить хтось гукнув:
— Нетті!
Від шкільних часів так мене ніхто не гукав. Я звикла до добрих і злих назвиськ, якими мене кликали друзі й вороги, до імен, якими мене протягом багатьох років називали на вулиці, на святах і зборах, уночі наодинці, на поліційних допитах, які писали на книжкових обкладинках, у газетних статтях, протоколах та паспортах. Коли я лежала хвора, в непам'яті, як мені хотілося почути те своє давнє ім'я! Але воно згубилося, те ім'я, що, здавалося мені, може зробити мене знову здоровою, юною, веселою, поверне назад колишнє життя, навіки втрачене для мене й давніх моїх товаришів. Почувши своє колишнє ім'я, я з несподіванки,— за цю звичку з мене завжди і в класі глузували,— вхопилася обома руками за коси. Як дивно мені — вхопитися знову за дві товсті коси! Отже, їх мені в лікарні не відрізали.
Пень, до якого було прибито дошку-гойдалку, постав мені перед очима мовби заволочений густою хмарою. Та невдовзі хмара порідшала й розтанула в кущах шипшини. I в тумані, що вже стелився лише по землі, виглянули з високої та густої трави поодинокі квіточки лискучої курячої сліпоти. Туман так хутко розступився, що вже стали чітко вимальовуватись і журавельник, і кульбаби. А між них вирізнялися брунатно-рожеві жмутки трясучки, що вже тремтіла від самого погляду на неї.
По кінцях дошки верхи сиділи дві дівчини, дві мої найкращі шкільні подруги. Лені сильно відштовхувалася великими ногами, взутими в тупоносі черевики на гудзиках. Мені пригадалося, що вона завжди доношувала черевики старшого брата. Правда, брат той загинув восени 1914 року на самому початку першої світової війни. Водночас мене здивувало, чому на обличчі Лені не зосталося й сліду від жорстоких подій, що занапастили їй життя. Її лице було гладеньке й чисте, як свіже яблуко. На ньому не було жодного шраму, жодного синця від побоїв, що дісталися їй у гестапо, коли вона відмовилася свідчити проти свого чоловіка. Її туга моцартівська коса заносилася над головою, як гойдалка сильно злітала догори. Її кругле обличчя зі зведеними докупи густими бровами мало рішучий, енергійний вираз. Такого виразу воно прибирало ще в дитинстві, коли Лені замірювалася на щось важке. I зморшку на її чолі я впізнала. Я завважувала її завжди на звичайно гладенькому, круглому, як яблуко, обличчі Лені, коли гралося тяжку партію у волейбол, чи плавалось наввипередки, чи писалося складний класний твір, а пізніше — коли ми бували на бурхливих зборах або розкидали листівки. Цю саму зморшку між бровами я спостерегла в неї вже й за гітлерівських часів, незадовго до моєї втечі, коли я востаннє стрілася в рідному місті з друзями. Вона ще й раніше перетинала їй чоло, коли чоловік її в домовлений час не з'явився на призначене місце, з чого стало ясно, що його схопили нацисти в підпільній друкарні. У неї, певне, були насуплені брови й міцно стулені уста, коли потім й саму її заарештували. Ця зморшка, що раніше прорізалася в неї на чолі тільки з особливої нагоди, закарбувалася назавжди, коли в жіночому концентраційному таборі на другу зиму цієї війни її повільно, але певно морили голодом. Дивно мені було, як це часом губилася в моїй пам'яті її голівка з широким бантом у моцартівській косі, хоч я переконана була, що навіть смерть не може змінити схоже на яблуко лице її зі зморшкою на чолі.