"Чудово! — подумав я. — Тепер у мене є спільник!"
Нора запитливо подивилася мені в очі.
— Ви все мені сказали?
— Все, — відповів я, але одразу ж мимоволі зніяковів: я згадав про наміри містера Бейлі одружити мене з Норою. Я не хотів говорити про це дівчині. Але вона помітила мою ніяковість.
— Ви щось приховуєте. Ви не все сказали!
— Та це дрібниці, що не відносяться до справи.
— Не обманюйте. Дрібниці не примусили б вас зніяковіти.
Я був у скрутному становищі і вирішив перейти від оборони до нападу.
— А ви самі хіба все говорите мені? Пригадуєте нашу розмову, коли я необережною фразою образив вас... Даруйте, що я згадую про це. Тоді ви сказали мені: "Ви нічого не знаєте". Чому ж ви самі тоді не пояснили мені все те, чого я не знаю?
Цього разу зніяковіла Нора.
— Є речі, про які важко говорити...
— Цими словами ви виправдовуєте і мою мовчанку.
— Ні, не виправдовую. Ви не дали закінчити мою думку. Є речі, про які важко говорити. Але бувають обставини, коли не можна більше мовчати. Доводиться говорити про все, хоч як це не було б важко.
— І ви мені скажете?
— Так, якщо і ви не приховаєте від мене нічого.
Я потрапив у власні тенета. Торг відбувся, і мені залишалося тільки виказати свою таємницю. Все ж я постарався згладити цинізм Бейлі.
— Бейлі сказав... що в мене деревина замість серця, якщо я наважився тікати, пожертвувавши заради свободи товариством такої дівчини, як ви.
Нора спочатку посміхнулася: це звучало як комплімент. Але вона була розумна і незабаром розібралася, що приховано під таким компліментом. Брови її нахмурились.
— Я вдячна містеру Бейлі за його високу оцінку мого товариства, — сказала вона. — На жаль, містер Бейлі до всього підходить з комерційної точки зору. Був час, коли він сам претендував на "моє товариство"... І навіть тоді мені здавалося, що ним керує не серце, а розрахунок... Він бачив, що я нудьгую, що мене тягне до людей. Батько дуже завантажений роботою. Він дуже любить мене, але... науку, здається, любить ще більше, — з деякою гіркотою і ревнивим почуттям промовила Нора. — Моя туга заважала загальній роботі. І містер Бейлі... Ви розумієте?.. Він освідчився мені.
— І ви? — спитав я, затримуючи подих.
— Ну, звичайно, рішуче відмовила йому, — відповіла Нора.
Я не міг стримати полегшеного зітхання.
— Я не знала тоді про його справи і мало цікавилася ними. Він мені просто не подобався. Містер Бейлі довго не втрачав надії привабити мене своїми мільйонами, нарешті, залишив мене в спокої, коли я рішуче заявила, Що виїду, якщо він набридатиме мені своїми освідченнями. Це налякало його, і він дав слово "забути пене"... І ось тепер містер Бейлі, мабуть, створив новий варіант колишнього плану, але при цьому він хоче вбити одразу двох зайців. Простіше кажучи, він хотів би одружити нас з вами. Чи не так?..
Я почервонів по саме волосся. Нора розсміялася. Цей сміх обрадував мене. Значить, цього разу плани містера Бейлі не були їй такі неприємні! Але Нора одразу ж засмутила мене. А може, це була тільки жіноча хитрість? Лукаво подивившись на мене, вона серйозно зауважила:
— Але я не думаю, звичайно, виходити заміж за вас, містер Клименко.
— А за кого ж? — сумно запитав я. — Даруйте, вирвалось... Про таке не запитують... Однак сьогодні ми нічого не робимо!? — вирішив я змінити розмову.
— Так, це вірно, — відповіла вона і, піднявши другий бокал з рідким повітрям, вилила рідину на стіл.
Це сталося так швидко, що я не встиг підняти руку з стола. Частина рідкого повітря хлюпнула мені на пальці; повітря зашипіло, випаровуючись. Я відчув опік.
— Боже! Що я наробила! — скрикнула дівчина. — Пробачте мені.
Вона кинулася до аптечної шафочки, дістала мазь проти опіку, вату і бинт і почала перев'язувати мені руку.
На її обличчі було стільки щирого засмучення, вона так дбайливо перев'язувала мені руку, що я був цілком винагороджений.
Двері з кабінету батька Нори розчинилися, і на порозі з'явився він сам.
— Ну що ж, Норо, готово? — запитав Енгельбрект.
— Ми не встигли закінчити, — відповіла Нора. — Містер Клименко опік собі руку.
— Дуже? — запитав учений.
— Дрібниці, — поспішив сказати я.
— Треба бути обережним, — повчально промовив він. — То я чекаю!
Двері зачинилися.
Рука була перев'язана, і ми сіли за стіл. Нора зітхнула.
— Я вирішила більше не працювати, — сказала вона, — але батько вимагає. Йому це потрібно...
— А ваш батько знає про все, що стосується містера Бейлі? — запитав я.
— Це я сама хотіла б тепер знати. Я хочу поговорити з батьком і запитати його про все... Коли ми збиралися в цю нещасливу експедицію, батько сказав мені, що ми вирушаємо досліджувати Великий Північний шлях. Ми висадилися недалеко від гирла річки Яни. Тоді нам говорили, що льотчики з нашого криголама встановили, ніби далі дорога на схід затерта льодами. Треба було зимувати. З пароплава зняли весь вантаж. Він був дуже великий, значно більший, ніж потрібно для зимівлі. Я бачила купи великих ящиків. Але що в них містилося, не знаю. Ми розташувалися на зимівлю. Частина екіпажу залишилася ще на криголамі. Серед них два професори, які брали участь в нашій експедиції. Один — радіоінженер, а другий — астроном...
— А навіщо був потрібний астроном в полярній експедиції?
— Не знаю. Ці два професори ще під час плавання в чомусь не порозумілися з містером Бейлі. Вони трималися осторонь і інколи тихо радилися у відлюдному місці. Якось вранці, коли я вийшла з сеоєі палатки, щоб взяти участь в роботі по розвантажуванню, і побачила, що пароплава вже немає. Мені сказали, що вночі його понесло вітром в океан разом з двома професорами. Труп астронома море викинуло на берег, і його потім знайшли, а радіоінженер так і загинув разом з пароплавом. Я була дуже здивована. Тієї ночі не було бурі. Я запитала про це містера Бейлі, але він, сміючись, — він міг сміятися! — відповів мені, що я дуже міцно спала і тому не чула бурі. "Але море зовсім спокійне", сказала я, показуючи на океан. "В цю пору року не буває великих хвиль, — відповів містер Бейлі. — Плавуча крига зменшує хвилі. А вітер був сильний, зірвав криголам з якорів і поніс його в океан".