— Вони всі розбійниці, — зашарудів листям старий дуб, — і заздрі до чужого щастя.
— От я їм покажу, — змахнув крилами птах сорокопуд.
Миша швидко зникла, бабка метнулась вбік, а коник зареготав і почав приймати різні кумедні пози, щоб його не впізнали, вважаючи за рослину.
— Лети мерщій додому, — порадила ромашка — Бачиш, скільки небезпеки навколо Багато охочих ласувати без праці!
Медунка щосили полетіла. Старий дуб простягав віти, ніби показуючи дорогу — от береза, от озерце. Зараз буде блакитна хатка і їхня пасіка. Зараз вона буде дома! Там нічого не страшно.
І раптом вона почула, як хтось басом наказав:
— А тепер віддай мені мед!
Знову коло неї був цей противний шершень. Яке він має право вимагати від неї?
— Чого це ради я віддаватиму вам мед?
— Як чого? Я проводжав тебе цілий день!
— Краще б ви самі працювали! Геть від мене! — закричала бджілка. Ах! Вона була одна, а шершень такий великий, страшний!
Та її крик почули сестри, вони кинулись до неї, вони дзижчали, дзвеніли крилами, і хоч кожна з них була невеличка, та їх усіх злетілось багато, і шершень з ганьбою втік.
— Медунко! Медунко! Де ти так забарилась? — хвилювались сестри. — Ми вже так турбувались. Ніколи не забирайся далеко сама!
Ой! Це вже рідна пасіка, от їхній вулик, коло нього стоїть дідусь з довгою білою бородою.
Коло льотка дзижчало багато бджіл, які повертались з медом додому. Медунка не хотіла товпитись у юрбі. Вона була надто схвильована і сіла на бороду діда. Там спочивали й інші бджоли. Вони не боялись діда, він умів з ними розмовляти по-бджолиному.
— Ти злякалась, мала? Заспокойся, — сказав дідусь.
-— Вона літає тільки перший день, — пояснили сестри, — вона не знала, що і у нас є вороги.
— А чому є вороги? — спитала Медунка.
— Вони заздрять, що ви дружно живете і працюєте і у вас є все, що вам треба. А вони хочуть просто віднімати.
— Ні! Ні! — раптом сказала Медунка. — Я не хочу бути такою, як бабка! Вона хоч дуже красива, та їй ні до кого нема діла. Я хочу слухати маму і жити з сестрами, і хай нас люблять усі квіти на світі.