— Дж-дж-дж. Драстуйте! Драстуйте! — задзижчали бджоли.
— Нарешті! Нарешті! — зашепотіла скромна конюшина, і всі бджоли полетіли до її квітів.
— Помагайте! Помагайте мені! Я один не управлюсь! — завіяв вітерець.
— А що ви робите? — спитала чемно Медунка.
— Я переношу пилок з квітки на квітку, і від цього виростуть нові квіти. Але я мушу визнати, ви це робите далеко краще за мене. Що правда, то правда!
— Вона вперше вилетіла,— пояснила Крилатка вітрові, ніби просячи пробачення, що Медунка задає такі питання. — Сідай і ти легенько на квітку, витягай отак, як і я, квітчаний сік-нектар, а в кошики на ніжках збирай пилок. А як полетиш на іншу квітку, спочатку скажи: "Драстуйте" і обтрусись гарненько.
Медунка зробила точнісінько так, як її навчили.
Бджоли заклопотано гули над конюшиною. Вони поспішали, вони хотіли зібрати якнайбільше меду, вони відлітали назад у вулик, здавали там мед і прилітали знову. Медунка вже запам’ятала дорогу і познайомилась з білобородим дідусем, який стояв на пасіці і говорив бджолам:
— Розумні мої помічнички! Знають уже. які лишить їм дід квіти, такі й треба шукати. За це вам дід нові вулики зробить для нових роїв. І люди подякують, що конюшини більше вродить, а дітки медом поласують. Як у дружбі жити, так солодко їсти й пити!
Медунка летіла уже спокійніше. Тепер вона більше дивилась навколо і все помічала. На луки поспішали схожі на бджіл оси, великі джмелі, блакитні красуні бабки. Але вони не летіли таким дружним гуртом, як бджоли.
— Вам не набридло завжди бути вкупі? — спитала гордовито бабка з прозорими блакитно-райдужними крильцями.
— Що ви? Це ж мої сестри! — здивовано мовила Медунка. — Ми з однієї пасіки і навіть з одного вулика. А ви звідки? Де ваш вулик?
У мене нема ніякого вулика! — презирливо майнула крильцями бабка. — Це тільки ви, прості робочі бджоли, при мушені працювати день і ніч, а я літаю, де схочу, засну, де трапиться, їм, що схочу.
Медунка замислилась. Чи краще так, як ця бабка, жити самій, ні про що і ні про кого не турбуватись, чи так, як вона з сестрами і мамою, у великому бджолиному домі, в родині, де всі піклуються одне про одне? І думки перервав чийсь басовитий голос.
— Куди ви летите?
За нею поспішав дебелий, вже підстаркуватий шершень. Медунка сполохано полетіла швидше.
— Чого ви лякаєтесь? — не відставав шершень. — Я бачу, ви ще дуже молода і не знаєте, що мед можна збирати не тільки на конюшині, а й з інших квітів, наприклад, у лісі. І не обов’язково його відносити у вулик, адже це однаково не для себе, а для інших.
— Ах, коли б ви знали,— наспіла нахабна бабка,— як вона задається цим вуликом!
— Облиште мене! — злякано крикнула бджілка і полетіла швидше, щоб наздогнати своїх сестричок.
Які дурниці говорив цей шершень! Звичайно, вона збирала мед не для себе, хіба б вона могла з’їсти стільки сама? Навіщо?
Вона сіла на квіти конюшини і трохи заспокоїлась. Квітка до того ж казала:
— Ми вас любимо найдужче, ви живете дружно між собою і з нами, квітами.
Ні, ні, бабка була неправа. Правда, вона літала одна, де хотіла... Може, це дуже цікаво? Але що це? Коло квітки, на якій сиділа Медунка, з’явився той самий противний шершень.
— Якби ви знали, які це розбійники! — прошепотіла конюшина.
— До побачення, я краще повернусь додому і прилечу до вас завтра, а то мені страшно! — схвильовано мовила Медунка і знялась з квітки.
А шершень поспішив за нею! І тут ще майнули райдужні крила бабки, вони були дуже гарні, але Медунці стало зовсім не по собі.
— Ось я зараз відніму у тебе твій мед! — задзенчала нахабно бабка.
Так от що думала вона, коли казала: "їм, що схочу!" Ні, нізащо Медунка не віддасть зароблене чесною працею!
Вона метнулась убік, у лісок, і причаїлась на великій квітці — лісовій ромашці, з жовтим сердечком і білими пелюстками.
— її треба провчити, — дзижчала бабка, —— їм усім надто солодко живеться.
— Але ж це тому, що вони старанно працюють,— спробувала захистити бджілку ромашка, затуляючи її своїми пелюстками і листячком.— Я не встигну вранці розкрити свою чашечку, а вони вже летять на роботу і все віддають для спільного життя.
— Я їх ненавиджу, цих бджіл, — запищала десь унизу непомітна лісова миша. — Уявіть собі, моїй сестриці якось дуже, просто хворобливо, захотілось меду. Раніше, коли тут було багато диких бджіл і вони оселялись роями в дуплах дерев, навіть ведмідь досхочу ласував медом. І нам коли-не-коли перепадало. Але тепер ведмеді в цьому лісі перевелися, 1 диких бджіл завжди забирає цей лихий дід з страшною бородою, і бджоли живуть у нього, як пани. Для них, подумайте, спеціально для них, будують цілі будинки!
— Розповідайте швидше і не так докладно! — нетерпляче перервала бабка. — Я хочу ще полетіти і спіймати якусь дурну бджолу з медом, але цікаво дослухати вашу історію.
— І кажіть голосніше, бо за вітром, який навмисне шарудить у листі, вас не чути, — захиталась тоненька стеблинка з гострими вусиками і незвичайним листячком.
— Хто це обізвався? — спитала бабка.
— Ха-ха! Це я! — стеблинка раптово злетіла вгору, і всі побачили, що то був зелений коник.
— Знову цей жевжик придурився і всіх налякав! Не заважайте розповіді поважної особи, — засичав шершень.
І він був тут!
Медунка щільніше притулилась до квітки, згорнувши крильця, щоб її ніхто не побачив.
— Так от, — пискливо продовжувала миша. — Я зупинилась на тому, що моїй сестриці, скромній вдові миші, хворобливо захотілось меду, і вона тихенько, нікого не турбуючи, пішла на пасіку. Вона злізла навіть на вулик і всунула у льоток бідолашну голову, як тут бджоли налетіли з усіх боків. Вони не тільки немилосердно пожалили її, але залили медом. Сестра вмерла від того, чого так нестерпно жадала, і дід викинув її, заліплену воском і медом, геть, а бджіл з їхньою матір’ю перевів у новий вулик. Правда, мене втішає те, що, жалячи мою сестру, бджоли губили свої жала і самі гинули.
— Вони загинули, захищаючи свій рідний вулик, — прошепотіла квітка.
"І свою маму",— подумала Медунка, і їй стало дуже страшно, вона не знала, що є стільки злих істот, які роблять лихо іншим.
— Пробачте, я чула вашу розповідь, — обізвалася згори якась пташка,— вона ж чинила, як розбійниця, ваша сестра миша.