— Інтересне діло — світ, — сказав він. — Ви в ньому товчетеся як навіжені, й ми з вами. Вигадуєте собі пристрасті, а вони яйця виїденого не варті. Ось ви змагаєтеся за самицю, а вона так само яйця виїденого не варта. — Він пихкнув димом, і той став над головою срібною хмарою. — Я теж щойно змагався… так, за самицю, а виявляється, не я за неї змагався, а вона за мене. Тобто не я відшив свого суперника, а вона, не я її взяв, а вона мене. Зрозуміло я кажу?
— Не переживай! — сказав чоловік мені. — Коли вона пуста, постраждаю я. Я вже її тратив. Переживав, а потім заспокоївся.
— Знаєте, чого я прийшов? — спитав чорт. — Подивитися, як ви битися будете. Я оце щойно сам бився за самицю. Ми бились, а вона сміялася з нас, дурних. Скажи, чи не пора нам всім стати істотами розумними й цивілізованими? Ну, гоп-ля — вставайте один і другий Хто з вас рогоносець?
— Обоє, — сказав я, встаючи. — Але він — двічі.
Чоловік повільно підіймав над головою стільця і так само повільно опустив на мою голову. Клацнуло, ніби хтось вимикача вимкнув, від моєї голови, як при сповільнених зйомках, почали повільно розлітатися рештки розламаного стільця.
— Оп-ля! — сказав чорт. — Теперечки ти!
Я вдарив свого суперника у вухо і відчув, що та голова гумова.
— Хе, гумова голова! — сказав чорт. — І в тебе, і в нього. Погуляйтеся! Футбол — сучасна й найпопулярніша гра. Оп-ля!
Я зняв власну голову і з розмаху вдарив її ногою. Справді була гумова, але полетіла не як м’яч, а як надувна куля. Це саме зробив чоловік, і ми стояли один супроти одного зовсім безголові, обоє смутні і в чорних костюмах, а голови наші пливли у небо і швидко зникали. Чорт скалив до нас червоні зуби, а навколо стелився сивий і гіркий туман. Густо пахло осіннім листям, змішаним із запахом жіночих парфумів.
— Молодці, ви славно побилися, — сказав чорт. — Вийшла чудова атавістична бійка. Я задоволений. Ви вільні й можете розходитися по домівках. Самицю вашу залишаю собі. Є запитання? Ні? Тоді в дорогу — оп-ля!
Історія четверта.
Жіночий наступ
Наперед заявляю: тепер я вже не вірю ні в яку чортíвщину і в ніякі сни. Мені зуби починає ломити, коли жінки з моєї редакції, а працюю я в маленькому педагогічному журнальчику, починаюсь чесати язики про привиди, містичні явища, тібетську медицину, користь від екстрасенсів, найдивовижніші дієти, біополя, йогу й перейогу, про загадкові явища, НЛО і всіляку іншу бридню. Мої колежанки з дивовижною старатливістю вишуковують публікації про це в газетах та журналах, передають одна одній, переоповідають, охають і ахають, купують у всіляких пройдисвітів подібну дурбельську літературу: тлумачення снів, астрологічні провіщення, якісь рецепти, хіроманські листки, схеми особливих точок в організмі — повний тобі сказ. Дратує все це мене невимовно, хоч, коли я спокійний та розважливий, можу пояснити цей феномен елементарно: по-перше, в жінок постійно присутнє щось дитяче, схильність до казки чи що, скоріше, може, до марновірства, через що вони більше здатні, наприклад, до релігійного афекту чи романтизму, бо це сполучається в них з елементарною простодумністю та схильністю до догматики й уподібнень. По-друге, цілком резонно міркую я, схильність до містики з’являється у суспільстві в нестабільні, бродильні часи, власне кажучи, в часи духовного занепаду, бо всяка нестабільність — ознака дисгармонійності — одне слово, я знаходив досить резонів, щоб пояснити отой жіночий сказ, але від того втіхи мав мало, бо жінки зі своїм нестримним патяканням не тільки самі нічого не могли робити в редакції, але й мені не давали. Роботу вони забирали додому й сиділи ночами, відчуваючи, напевне, натуральну зненависть до своїх чоловіків, які, покористувавшися прихватцем їхніми щедротами (бо на більше в жінок бракувало часу), спокійнісінько поспівували собі носами й горлами, а їхні жіночки правили чи переписували статті педагогів, котрі не могли зв’язати на письмі кількох слів у такій мірі, щоб дати спокій прагматичним редакторкам, котрі всю ту нікому не потрібну жвачку безжально спресовували в прісно-стилістичні шаблони. Я ж волів працювати на роботі, бо вільним часом хотів розпоряжатися за власним уподобанням: за своєю природою я самітник та естет, любитель старої книжки, музики, а також театру. Живу в однокімнатній квартирі, яку організували мені (щира дяка їм за це) мої батьки, бо й бабця моя вже відійшла у вічність і я дістав змогу вирватися з тієї вічної колотнечі, в якій і досі колотилися моя мати та вітчим. Отже, я тепер людина із власним барлогом, а після печальної історії з Тамарою (вона таки повернулася до свого першого залицяльника, вийшла за нього заміж, потім од нього втекла, написала мені відчайного листа, на якого я не відповів, а потім наші стежки-доріжки розкотилися — не відаю, як вона тепер живе) аж ніяк не поспішав заводити в тому барлозі сімейне гніздечко, хоч для того, (щоб це я мав колись учинити) батьки мої з бабцею й провели ту операцію з перепропискою. Мати моя тільки часом до мене забігає, щось нашвидку зварить, попере постіль і одежу, принесе якихось харчів; інколи ми перемовляємося по телефону, до неї й вітчима я ходжу двічі на рік, на їхні дні народження, — оце і є та гармонія, якої я досяг та був з того начебто задоволений; власне, вирішив пожити так, як мені хотілося, через що й роботу нашуковував у якихось кутках і закутках цього світу, як, приміром, оцей зачуханий педагогічний журнальчик, хоч тут я, признатися чесно, помилився: замість сонного царства й затишного болота я потрапив у маленьке пекло, бо в редакції працювало тільки два чоловіки — я, літредактор, і відповідальний секретар, а жінки, як правило, тільки тоді по-справжньому живуть, коли колотяться, отож вони й колотили баганце нашого цілком незатишного світця, відчуваючи при цьому мертвенну загнаність. На щастя, всі вони були одружені, отже, цілком натурально перетворювались у тих кокошних курей, які розриваються між домом і роботою, правда, від однієї з них, сироїжної Ліни, чоловік панічно втік, лишивши її з двома дітьми, — паскудник і паразит, як охрестила його Ліна, — бо вона годувала його сирими буряками, капустою та морквою; кажуть, що він і досі десь біжить, може, добігає Владивостока, а може, до нього тільки напівдорозі. Ця Ліна за такий поважний строк устигла (я, правда, не міг збагнути де) розшукати собі охочого стати сироїдом і вже вийшла б заміж удруге, але її серйозно стримувало те, що в своїй мацюпенькій квартирі не мала де поставити двоспального ліжка (запитання для охочого розгадувати ребуси: а де спав отой нещасний утікач, котрий добігає оце до Владивостока, а може, до нього тільки напівдорозі?)