— Замолчі, дура! — ревнув він і поволочив безголову гуску, з якої й досі крапала кров (вельми кров’яниста була) в галерею сходів.
Гомзина, однак, втрати витерпіти не могла, побігла на річку, лазила там по воді й відірвану голову гуски таки знайшла; потім несла ту голову в долоні, а Карасисі, яка їй по дорозі зустрілася, заявила, що її чоловік п’яниця й марнотратник, а вона така бідна, що не знає, як нагодувати діточок і що вони майже завжди сидять голодні, а голодним і гусяча голова "хо-оро-ошо-о", принаймні з неї можна буде зварити бульйон.
Карасиха слухала її, змруживши ліве око, а праве широко розплющивши, і обличчя її аж розпливлося від чемної усмішки.
Гомзина була скупа феноменально. Ходила в сірих лахах, її дочки були так само одягнені в ганчірки й розбиті туфлі, а при кожній зустрічі з сусідами Гомзина скаржилася на нестатки, при тому таким пронизливо-рипливим голосом, що той долітав до кожної кватирки нашого дому. Я вже казав, що майже всі наші пожильці робили їм приноси, за винятком Ковальчука та моєї матері. Ковальчук був інвалід, і з нього нічого не візьмеш, бо нічого він не мав, а моєї матері Гомзини, як, зрештою, всі, побоювалися. Сама Гомзина інколи побори брала і в інший спосіб: заявлялася до когось додому і, голосно скаржачись, просила чи пару цибулин, чи картоплі, чи трохи борошна, клятвенно зобов’язувалася все це віддати найближчим часом, але, здається, не було випадку, щоб вона щось сусідам повертала. Сусіди для спокою харчі їй позичали, як-то кажуть, "на вічне оддання", а речі (бо просила вона й їх) давати перестали, зрештою, просила вона стару одежу, старе взуття, стару кастрюлю чи надщерблену тарілку — все, що завгодно. Вдома в неї ніхто ніколи не бував, а ті, що робили приноси, приймались у тісному передпокійчику і там, що хотіли, віддавали. Гомзини ніколи не приймали гостей і не влаштовували гулянок, хоч сам міліціонер, здається, був не проти того, бо таки часто повертався додому п’яний "у дим", та й дома пив чарку із приносів Червоної Шапочки. Зате він часто казав, виходячи надвір у пасматій піжамі, що хоча й любить жити із сусідами "по-братскі", очевидно, поняття братства в нього, як і в його народі, трактувалося своєрідно, і це, здається, не була його особиста вада, а риса, мабуть, історична. Можливо, те, що в нашому домі були пожильці двох квартир од нього незалежні, в яких навіть Гомзина не могла нічого вижебрати, певною мірою його дратувало, отож якось він заявивсь у своїй піжамі до Ковальчука саме тоді, коли в нього сидів я: Ковальчук таки загітував мене прослухати в його читанні "Повість о нещасних влюбльонних, ілі Страшноє самоубійство". Він саме розгорнув зошита і вже почав читати, а я готувався спокійно під ту читку передрімати, коли ж без стуку розчинилися двері, і в них всунувся пасматий чорт, як мені спросонку уявилося. Але то був, звісно, не чорт, а міліціонер Гомзин, який обдивився нужденне й захаращене мешкання Георгія Ковальчука і сказав:
— Да, ти тут завйол бардак.
— Живьєм, як умєєм, — незворушно відповів Георгій Ковальчук, він у певних випадках любив виявляти незалежність.
— Што єто ти чітаїш? — спитав Гомзин, сідаючи на заваленого лахами стільця.
— То вам не інтересно, — мовив Ковальчук.
— Нє антісовєтчина? — зімружив очі Гомзин.
— Нє. "Повість о нещасних влюбльонних, ілі Страшноє самоубійство".
Назва міліціонера Гомзина не зацікавила. Він позіхнув.
— Знаїш, чо я к тібє прішол? Провєріть, врьош лі ти, шо мастер спорта в шахмат?
— Я майстєр спорта по шашках, — сказав Ковальчук, — а по шахматам у міня пєрвий разряд.
— Неважно, — сказав Гомзин. — Сиграїм?..
Це було щось неймовірно цікаве, адже ніхто ніколи з Ковальчуком у нашому домі ні в шашки, ні в шахи не грав: хто умів, боявся, бо надто часто Ковальчук свої титули афішував. Відверто кажучи, я також сумнівався, що він і справді такий визначний шахіст та шашкіст.
Георгій криво всміхнувся. Відклав повість, сказав мені, що я можу йти, почитає він мені потім, але я і з місця не рухнувся. Ковальчук не наполягав. Спокійно вийняв дошку, а міліціонер у піжамі підсунувся до столика.
— В шашки чи в шахмати? — спитав Ковальчук.
— Я лучче іграю в шахмати, — сказав Гомзин самовпевнено.
Ковальчук розклав шахи, дав Гомзину грати білими і за кілька ходів його розгромив. Гомзин підскочив.
— Постой! Я нє так пошол!
— Давайте ще раз, — сказав інвалід.
Цього разу грав білими Ковальчук. Результат був такий самий.
— Може, в шашки? — іронічно спитав Георгій.
— Ти какой-то чорт! — підхопився Гомзин і притьма кинувся з кімнати.
Ковальчук сидів блідий і сердитий.
— Пойняв? — звернувся до мене. — Він думав, що я про перший розряд і про майстра спорту брехав. Ні, ти пойняв? А я нікада не брешу! Я і в газетках пічатаюся, показать тобі?
— Я ж бачив!
— В мене й документи є. Показать тобі?
— Та я вірю, — мовив я (до речі, це вперше побачив Ковальчука таким сердитим).
— Нє, ти тільки подумай! — кипів він. — Мене за брехло взяв! Сам брехло і драч!
— Паскуда! — підкинув і я.
— Отож-то, паскуда! Нє, ти подумай! Він сумнівається, що я майстер спорта і маю первий розряд. Шкода, що я йому газетки не показав із задачками. Я й документи можу показать. Нє, ти пойняв? Може, вернуть його й показать газетки?
— Та хай він здохне! — сказав я.
— І це правда, — мовив Ковальчук. — Мене ще ніхто за брехло не щитав. Як я його роздєлав под орєх?
Я розсміявся:
— Це було здорово! Раз, раз — і мат!
— Не таких роздєливав, — мовив Ковальчук, і обличчя його стало недобре. — Нє, ти пойняв?..
Десь під зиму божевільна Зіна розігнала хлопчаків, які за нею ходили тічкою, — про це мені розповіли Карасики. Хлопчаки, як звично, тяглися за нею, коли ж вона раптом повернулася до них і сказала жорстко:
— Всьо! Більше я вам давать не буду!
— Брось, Зіна! — мовив один із хлопців, старший. — Чо ти?
Тоді Зіна раптом заверещала й кинулися на них. Схопила того старшого за волосся, кинула його собі під ноги, а тоді метнулася на інших. Хлопці розбіглися, а разом із ними й Карасики.
Після того Зіна розшукала собі великого, лахматого пса і ходила тільки з ним: хлопці вже до неї наближатися не зважувались. Увечері той пес проводжав Зіну додому, вона цілувала його в морду і весела, усміхнена, випростана, у незмінному солом’яному капелюшку, обвислому старому пальті, з-під поли якого виглядала відірвана підкладка, дефілювала додому. Пес якийсь час стояв за хвірткою й дивився їй услід. Там його й засік Карась, і очі його вперше після смерті молодшого сина радісно засвітилися. Він лагідно покликав пса, підійшовши до хвіртки, але той у відповідь загрозливо показав йому зуби.