— Дивлюся на нього, — шепнула мені, — і мені здається, що він зараз скочить, засміється і скаже, що всіх нас обдурив. Чи може таке статися?
— Не може, — відповів я пошепки. — Бо він нас не обдурив.
Стояли тут Ващуки: Віктор із матір’ю і навіть божевільна Зіна, яка з величезною цікавістю розглядалася по людях, а побачивши, що сусіди підходять і кладуть на труну й покійника квіти, побігла за дім, зірвала кропиву та поклала й собі. Ващучка хотіла ту кропиву забрати й викинути, але Карасиха раптом ніби отямилася і сказала:
— Не чіпайте, бо вона, бідолашненька, од щирого серця. А його, мого синочка, доля така кро-пив-няна! — І вона знову заголосила й забилася головою об труну.
Я помітив, що божевільна Зіна з напруженою увагою стежила за матір’ю, а коли та залишила її кропиву в спокої, ніби відтерпла. Віктор стояв обіч неї цілком байдужий, його борлак гостро витинався, а вирячкуваті очі були погаслі.
Стояли тут і євангеліст Сухар із жінкою; дочки, правда, не було. Але згодом вийшла й вона: зовсім без трауру, в пальтечку, накинутому на халата. Обличчя її, як і у Віктора, було цілком байдуже, вона покидала туди-сюди млосними очима, а що осіб чоловічої статі її віку тут не було, трохи постояла та й пішла, позіхнувши, додому.
Міліціонер Гомзин стояв у всьому блиску чобіт та форми, обличчя мав поважне.
— Невже не знайдуть тих клятих убійників? — спитала його підлесливо Червона Шапочка, шморкаючи червоним носом.
— Найдут, — поважно сказав міліціонер; до речі, на той час убійники ще не заявили на себе. — У нас реб’ята работают харашо… Не таких накривалі.
Червона Шапочка тільки недавно оновила барву свого капелюшка, і той червоно палав між навколишньої сіризни. Гомзина з дочками стояли купкою і про щось перешіптувалися.
Георгій Ковальчук сидів на своїй лавці, поклавши обіч костури. Йому в цій історії випала трохи більша роль, через що й тепер він сидів гордий. Як виявилося, Карасики не мали жодної фотографії, тобто ні разу в житті не фотографувалися, і Карась, коли хлопчик лежав ще в хаті, прийшов до інваліда й попросив, щоб той його сина змалював на пам’ять. Мертвому Карасикові підклали під голову подушки, щоб його ліпше було видно, одягли на голову солом’яну тюбетеєчку, і Георгій Ковальчук старанно хлопця замалював. Карась хотів йому заплатити, але Георгій грошей брати рішуче не захотів, навіть образився трохи. Всі Карасі з Карасиками однодушно визнали, що портрет вийшов напрочуд, менший Карасик на ньому був ніби викапаний і цілком живий, тим більше, що хлопчика Ковальчук намалював із відкритими очима, для чого використав, ніби модель, третього Карасика, і це було правильно, бо всі вони на одне обличчя, тобто подобали на батька. Забігаючи наперед, скажу, що Карась після тієї події одягнув свою родину, як тут описувалося, й повів усіх до фотоательє, де вони, звісно, без найменшого Карасика, урочисто завмерли, навіки відбившись на папері "для памняті", як заявив Карась. Того ж портрета, що його намалював Ковальчук, уставили в рамку, і зараз він стояв, обіпертий об спинку винесеного стільця, його також майже засипали квітами. Я помітив, що Ковальчук весь час гордо на портрета позирав, бо той справді йому вдався; наймолодший Карасик виглядав на лице, як живий, але й викликав до себе співчуття та жаль — художник трохи його ангелоуподобив.
Євангеліст Сухар, як завжди, стояв біля труни, сухий, високий і виструнчений, його голубі очі палали, а вітер кошлатив і шарпав довге й сиве волосся; мені тоді здалося, що саме так мають виглядати святі чи апостоли, про яких я, правда, знав вельми небагато; просто чував, що такі колись були.
8
У квартирі № 7 жив міліціонер Гомзин зі своєю жінкою, яка, говорячи, сильно окала, ще й протягуючи те "о"; цікаво, що її дівчата говорили російською мовою по-місцевому і вільно володіли українською, як і всі ми, притому без найменшого акценту. Хто був за походженням сам Гомзин, установити було не так легко, бо хоч говорив він російською, але часто вставляв українські слова, правда, вимовляв їх смішно, як це роблять росіяни. Чим він займався в міліції, ніхто не знав, але вряди-годи до нашого двору під’їжджала вантажівка, завжди інша, з кабіни вивалювався цілком теплий Гомзин; із кузова вантажівки йому подавали якісь пакунки, чи пару зв’язаних курей, чи й гуску; курей він брав за лапи головами донизу, а гуску встромлював під пахву і брів через двір, видимо похитуючись. Його дівчата, невідомо в який спосіб (може, стежили з вікна) обов’язково на цей момент вискакували із жерла галереї, кричачи: "Папка приєхал! Папка приєхал!" — Гомзин при цьому зупинявся, дівчатка кидалися його обіймати, а він незмінно казав:
— Да, папка своїх дєток не забиваїть. Папка всіда своім деткам что-то да привєзьот. Дєржі! — І вручав їм зв’язаних курей чи пакунка, а коли була гуска, що також траплялося не раз, її він дітям не доручав, і це робив так після того, як одна із таких приречених боляче вщипнула Людку, вдарила крильми в обличчя Фаньку, вирвалася й почала з диким ґелґотом бігати подвір’ям, а потім змахнула крильми і, так само страшно ґелґаючи, полетіла на річку, і потім вони всі четверо, на превелику втіху не тільки пожильців дому, а й сусідів дальших, ганяли понад річкою, льопали по воді, намагаючись ту гуску зловити, а та розпачливо ґелґала, била крильми, злітала й так їм до рук не далася. Роз’ятрений міліціонер Гомзин попроганяв із матюками з берега жінку й дочок; жінка при цьому йшла і хлипала:
— Про-о-опало-о-то-о гусо-о-очко-о-то-о! То-око-оя жір-нінько-оя гусо-о-очко-то-о!
А міліціонер Гомзин сів на каменя й запалив цигарку, давши не тільки гусці заспокоїтися, але й собі. По тому вийняв револьвера, прицілився і з одного пострілу зніс гусці голову. Тоді спокійно зайшов у воду, схопив бунтівницю за крило й поволочив додому, засіваючи гусячою кров’ю траву. Гомзина широко розчахнула вікно на другому поверсі дому, побачила, що гуска без голови, і зарепетувала:
— Го-оло-овочку ти чего-о-то-о по-отерял-то-о! По-оді-ка принеси-то-о!
Гомзин зирнув на неї так, що мені здалося: в нього виникло бажання вдруге видобути пістолета і послати кулю вже в другу репетливу голову.