— Стривайте,— спробував я повернути його до тями.— З худобою таке трапляється. То набряк вимені, то гангрена, то опік, то фурункульоз, Чи інші хвороби — запалення глотки, закупорка стравоходу, параліч, спазми, розширення сичуга. Живе не може не хворіти. Звісно, бойня — не закономірний фінал для кожного прототипа мистецького твору, але ж у даному разі йдеться про такого прототипа, як корова...— При цих моїх словах із грудей художника вирвався стогін, що нагадував віддалений клекіт вулканічної лави.— Крім того, для яблунівських колгоспників ця корова назавжди зостанеться здоровою й ситою, здатною доїтись і доїтись... У пам’яті яблунівців корова зостанеться такою, якою ви увічнили її на стіні у фойє.
— Ви так нічогісінько й не втямили в ідеї мого рухомого живопису,— зітхнув бородань.
— Дещо все-таки збагнув,— скромно похвалився я.
— Нічогісінько! — прохрипів розпачливо.— Основоположні тези мого рухомого живопису обговорювались на засіданні правління колгоспу "Барвінок" і дістали одноголосне схвалення.
— Щиро поздоровляю з успіхом!
— Усі згодились, що ідеї рухомого живопису спричиняться до поліпшення економічних показників господарства, до росту добробуту трудящих... Але хто ж міг подумати, що ця корова захворіє на мастит, що згодом її доведеться відправляти на бойню! Ви ж бо знаєте голову колгоспу товариша Дима? Так от, Дим прийшов сюди і сказав, що в фойє Будинку культури не можна пропагувати образ корови, яка перестала доїтись і яку вибракували з череди, відправивши на бойню. Мовляв, коли пропагувати образ такої корови — це з господарського погляду неправильно, спричиниться до падіння показників не тільки на фермі, а й по інших галузях. Мовляв, звеличення образу вибракуваної корови в корені суперечить найголовнішим принципам мого рухомого живопису.
— І ви згодилися з головою колгоспу?
— Не згодитися з головою — значить, стати відступником од своїх власних ідей. Адже вибракувана корова не дасть ефекту ні в господарстві, пі в мистецтві, а правда мистецтва має відповідати правді господарства. Той, хто порушує цю заповідь, свідомо применшує економічно-господарські функції мистецтва.
— Як же ви тепер маєте виходити з цього парадоксального становища? — розгублено запитав я.
— Геть сентименти й розчуленість, тільки раціоналізм і прагматизм, оперті на найновіші формальні пошуки й високу ідейність! — вигукнув бородань. І вказівним перстом тицьнув на стіну: — Оцю корову, що втратила ефективність, слід знищити, а замість неї намалювати іншу — таку, що справно доїться. Таку, яка здатна буде зійти з картини й пастись у лузі, доїтись, допомагатиме виконувати й перевиконувати плани.
— Я все глибше осягаю специфіку рухомого живопису, якому притаманні драматизм і трагедійність...
-— Еге ж, мастит — чим не драматизм, а шкуродерня — чим не трагедійність! Навіть профан відчує різницю між трагедійністю античною і трагедійністю рухомого живопису, який цілком підпорядкований народногосподарським планам, задоволенню запитів трудящих.— Бородань звівся з підлоги, де горбився поруйнованою розпачем купою брухту, до нього повернулась дещиця волі й завзяття. Звичним рухом вказівного перста тицьнув на велику картину ліворуч, де намальовано було пшеничну ниву за селом.— Забраковано...
— Забраковано? Але чому? Видно, що земля гарно зорана, кожен колосок — наче з золота щирого кутий!
— Голова колгоспу забракував учора. Сказав, що з такої ниви можна зібрати урожай пшениці сорок — сорок п’ять центнерів на гектар, а Яблунівка на своїх землях збере в цьому році по п’ятдесят центнерів. Отже, я відступив од правди дійсності, цим самим звівши наклеп на ентузіазм і трудові показники колгоспників "Барвінка". Крім того, він сказав, начебто я намалював пшеницю сорту "миронівська-22", а таку в Яблунівці ніколи не сіяли, а сіяли й сіють "миронівську-29", яка дає більші врожаї.
— Доведеться вам пересівати, себто перемальовувати? — співчутливо поцікавився, вгадуючи відповідь наперед.
— Цього потребують закони мистецтва, основоположником якого я став отут, у благословенній Яблунівці.
Бородань підвів мене до комбайна, що в натуральну свою величину красувався на стіні. Це був комбайн "Нива", який із недавніх пір тріумфально збирав урожай по радгоспах та колгоспах. Рука вправного митця відчувалась у тій скрупульозній точності, з якою вималювано кожнісінький агрегат і деталь, хай то кабіна чи шнек, плаваючий транспортер чи мотовило, барабан чи натяжні ремені варіатора приводу барабана, верхнє і нижнє решета, грохот і соломотряс, ведучі колеса і гальма, двигуни й гідравлічна система.
Радіти й тішитися слід, дивлячись на таку могутню техніку, якою держава оснащає сільське господарство, проте обличчя бороданя зоставалось похмуре, а зморшки на чолі брижились — як в’юни взимку, коли відмерзають і оживають. Голосом порожнісіньким, як післявоєнний колгоспний трудодень, художник мовив:
— І це чудо техніки теж слід перемалювати, бо голова колгоспу розцінив як невдачу. О, він виявився більшим прихильником і тлумачем ідей рухомого живопису, ніж я сподівався!
— Але в чому річ? Комбайн — як лялечка, наче щойно зійшов із заводського конвейєра! Ви домоглися безсумнівного ефекту — цей комбайн здатен зійти зі стіни, щоб збирати урожай на полі.
— Вашими вустами та мед би пити,— криво всміхнувся той.— Ось пригляньтесь до мотовила...
І, наче кваліфікований механік із колгоспної ремонтної майстерні, бородань заходився показувати пальцем кожнісіньку деталь, з яких складалось мотовило і які з бухгалтерською педантичністю відтворено на стіні. Терміни вимовляв зі смаком, натхненно, і кожен термін звучав у його мові, як нотний знак у патетичній ораторії. Кронштейни, шайби, палець, напівпідшипники, повзуни, щиток, захисний диск, хрестовини, захисна пластина, центральна труба, промені з отворами, шпренгель, лопать, граблина, розпірна планка, тяга, зірочка з запобіжною муфтою, вісь, обойма ексцентрика, кривошип... З такою ніжністю, напевне, ще можна було б називати імена коханих чи дітей.
— Ви — геній мотовила! — злетіло з мого язика.
— Якби ж то!..
— Ні, ви таки справді геній мотовила,— щиро наполягав я, вражений обізнаністю художника.