Наслухавшися солов’їного співу, надихавшись ароматом нічного повітря і намилувавшись місяцем, я поволеньки подався до хати, бо пора вкладатися спати. Опинившись серед намальованого по стінах і стелі фантастичного цвіту, я пройшов до столу, мимохіть глянув на підвіконня.
На підвіконні лежали забуті чорні лайкові рукавички.
РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТИЙ,
у якому розповідається про нові звичаї та обряди, а також, зокрема, висловлюються пропозиції про кумування з театром імені Івана Франка чи з кіностудією імені Олександра Довженка
Мене, як почесного гостя Яблунівки, запросили на засідання правління колгоспу "Барвінок". На засідання поприходили також учителі, деякі танцюристи і співаки з сільської художньої самодіяльності, бібліотекарка, завклубу. В залі стояв гамір, наче за вікном текла стрімка гірська річка. Сидячи збоку під стіною, я спрагло приглядався до Облич, намагаючись серед них упізнати оспівані Хомою Прищепою в романі "Позичений чоловік".
Які типи, яке багатство характерів, яка неповторність вдач! Видать, яблунівський чорнозем родить щедро не тільки буряки та картоплю, жито й пшеницю, мак і квасолю, а й отаку людську розмаїтість, яка зараз ось у Будинку культури цвіте усмішками, очима й щоками, яка морщить пряменькі й кирпаті носи, говорить губами повними, як рум’яні свинячі хвостики, або ж тоненькими, як павутинки
пгг о
бабиного літа, має косами пшеничного колоса, косами воронячого крила, косами зеленого моху, що росте на стріхах. Та ще ж яблунівський чорнозем густо вродив оцією мовою, що табуном вільних пташок літає у людському гурті, а ще він уродив сміх, що займається й гасне, що шумить і гуде.
Першим тоді виступив голова колгоспу Михайло Григорович Дим. Кільця кучерявого волосся так вились над чолом, над вухами й на потилиці, наче мав чоловік замість зачіски гніздо молоденьких гадючок, і цей величезний виводок не зоставався в спокої, ворушився, здригався, кіль— чився. На темному, як смалюх, обличчі ніжним цвітом білої березки проросли ясні очі й світились так, наче справді то світиться цвіт березки десь на городі між картоплі.
— Товариші, як ми живемо? Рахуємо за принципом: на сто га землі. На сто га землі вирощено стільки-то центнерів пшениці чи жита. На сто га землі рахуємо просо і греч— КУ> буряки й кукурудзу. Навіть м’ясо й молоко переводимо на сто га земельних угідь. У корені, товариші, така лінія нашого життя правильна. Треба домагатись і знатних урожаїв, і вагомих здобутків. Тепер, товариші, ми вже не голодні. То раніше ситий голодного не розумів, то раніше, як хотіли їсти — пили воду, то раніше борщ такий у Яблунівці варили, що за туманом і дітей не видно!
— Ха-ха-ха! — засміявся яблунівський люд із дотепної мови голови колгоспу.
Й полинули дотепи:
— Може, вистачало на юшку, та бракувало на петрушку.
— Було як трапиться: коли середа, а коли й п’ятниця.
— У піст їли хрін, а у м’ясниці — кислиці.
— Бувало, постишся і говієш, поки ніг підняти не зумієш.
— А тепер товариші,— вів далі голова колгоспу Дим,— яблунівський колгоспник страждає не так від недоїдання, як від переїдання. Хіба немає в нас таких, що наїдаються, хоч під лавку їх коти. Як нападе на кого ненажер, то наче бездонною бочкою стає, а хіба наллєш бездонну бочку! Товариші, ми тут радились у правлінні, з якої б то причини дехто в нас любить мало вкусити, а більше ковтнути, чому в нас не переводяться мастаки добрати таку ложку, яка і в миску не влізе. Причина, мабуть, криється в низькій культурі. І в тому, що не дбаємо про нові звичаї, а тримаємося за старі. Старі звичаї — від старого життя, якого й сліду не зосталось, а нам треба створювати нові, гідні епохи. Ось ми збудували оцей Будинок культури, оцей палац. Який хор тут співає — доярки і свинарки, комбайнери й трактористи, інтелігенція, бухгалтерські працівники, школярі! Є драмгурток, є гурток декламаторів, шаховий гурток. Товариші, всі ви помітили, що фойє нашого Будинку культури поки що зачинене, доводиться ходити до зали та до бібліотеки через чорний хід. Це тому, що у фойє нині створюється панно трудової слави. На цьому панно буде зображено не абстрактні поля і абстрактних передовиків змагання, а яблунівські врожайні ниви і яблунівських знатних людей. Список кращих людей, що потраплять на панно, затверджувався на правлінні колгоспу, так що увічненими для потомків зостануться справді найкращі. Ті,, хто ділами доказує: праці не боюся, в праці я горджуся! А не ті, що в них діло сяк-так волочиться, та й покинути його дуже хочеться!
Михайло Григорович Дим, стоячи на сцені за трибуною, налив з графина в склянку, промочив горлянку.
— Прийме душа і з ковша,— полинуло з залу, викликавши сміх.
— Але, товариші, треба ставити перед собою нові завдання,— провадив голова колгоспу.— Рішуче поліпшувати і вдосконалювати наш побут, боротися з віджилими звичаями, впроваджувати прогресивні. Високий матеріальний добробут потребує, зобов'язує і надихає на високі духовні завоювання. Авжеж, ми боремося за те, щоб на сто га земельних угідь давали більші врожаї хліба, картоплі, буряків. Але ж треба ставити питання й так: що яблунівський колгоспник має сьогодні на сто га душі! А коли має не так багато, то слід домагатися більшого. Правильно я кажу, товариші?
Діодор Дормидонтович Кастальський, директор школи, зійшов на сцену, зодягнений у білий полотняний костюм, озутий у білі парусинові туфлі, а на голову зодів шапку білого посивілого волосся. Мав вигляд людини, яка вві сні і наяву, яка на уроці й за обідом — скрізь і всюди сподівається на початок атомної війни. Голос мав сухий і механічний, наче записаний на магнітну стрічку.
— Дорогі товариші колгоспники,— котилися з рота слова, схожі на целулоїдні кульки для гри в настільний теніс.— Що таке культура? Культура — це культура. Є культура ярих і озимих культур, а є культура бактеріальних і мікробних культур. Можна було б говорити й про культуру хамського безкультур’я, про культуру відсутності культурності. Та я хочу поставити перед усіма нами проблему іншої культури. Як вітаються Яблунівці між собою? Ну, скаже "добрий день" чи "здрастуй", а дехто згадає "по— магайбі". Той муркне, той буркне, той кахикне. А чи відвернеться, або голову опустить, або десятою дорогою обійде. А як ставиться перед нами питання? Аби підвищували культуру привітання, бо привітання — то усне гасло, усний заклик, тож од вітання залежить дуже багато.