Він не докінчив свою сентенцію: раптом задзвонив телефон. Дука стривожено підвівся і вийшов у передпокій, до телефону.
— Слухаю.
У трубці озвався голос Лівії:
— Я знайшла його.
2
Не треба було особливої інтуїції, щоб зрозуміти, кого знайшла Лівія: синьйора А.
— Хіба Давіде не відвіз вас додому? — спитав Дука.
Давіде об одинадцятій удруге відвіз її додому і, перш ніж поїхати, зачекав, поки вона ввійде і зачинить під'їзд. То де ж вона знайшла синьйора А? На сходах свого будинку?
— Так,— промовила Лівія гарним погідним голосом,— Давіде мене привіз був додому, але потім мені довелося знову вийти.
— Чому?
— Татові стало погано, в нього страшенно розболілися зуби, заспокійливого в домі не знайшлось, тому я подалася до аптеки.
— Зрозуміло.
— Таксі не було, о цій порі всі вони вартують перед кінотеатром. Я рушила пішки на площу Обердан, там аптека відчинена цілу ніч.
— Але це далеченько від вашого дому.
— Вибору не було. В аптеці виявився тільки один синьйор. Коли я побачила його, то подумала, що саме такий тип і має бути "нашим" синьйором. Я купила болезаспокійливе і вийшла...
Лівія Уссаро діяла нешаблонно. До одинадцятої працювала з Давіде, а коли зустріла цікавого синьйора, вирішила продовжувати роботу сама.
— Він пішов за мною назирці. — Лівія нічим його не заохотила іти за нею, вона вдала з себе лише простодушну здобич, саме те, чого він шукав.
— Не проминайте жодної подробиці.
— Вийшовши з аптеки, я зупинилася край тротуару, щоб пропустити машини. Тут він і сказав мені, що в таку жароту всі страждають від головного болю.
— А ви?
— Я не відповіла, лише ледь усміхнулася, навіть трохи знудьговано.
Чудово. Потім Лівія Уссаро перетнула бульвар Буенос-Айрес і попростувала на стоянку таксі, це саме навпроти. Стоянка виявилася, звичайно, порожньою, ніхто ніколи не застає на стоянці машин, окрім хіба тих випадків, коли вони не потрібні. Синьйор А ґречно йшов назирці, не озиваючись і словом, ніби й не йшов слідом за нею, ніби йому теж треба було перетнути вулицю, а коли побачив Лівію на стоянці, вдав, ніби це його приємно здивувало.
— Боюся, вам доведеться довгенько чекати,— сказав він.
Лівія знову усміхнулася, мовчки, але вже не так знудьговано, синьйор А сказав їй ще щось, і нарешті вона рушила за ним, згодилася, щоб він її підвіз. Він запропонував це дуже ґречно, і дівчина сіла в його темно-голубу "фламінію"
— Номер, Лівіє. — Номер машини. Якби там було з двадцять цифр, воіи все одно запам'ятала б його, записувати не мала потреби.
— Дуко, може, я дурна, але я не зуміла поглянути на номер. Здавалося, Лівія ось-ось заплаче.
Вона не зуміла роздивитися номер автомобіля, розвідниці забракло найелементарнішої підготовки.
— Дуко, таблички з номерами розміщені спереду і ззаду автомобіля, але сідати доводиться збоку, там, де їх немає. — Дівчина виправдувалася несміливо, без усякої надії, ніби вважала себе вже приреченою. — Я ввесь час намагалася знайти нагоду, щоб глянути на табличку, але це було неможливо, він постійно тримав мене в машині, я не могла вийти й глянути на табличку, не викликавши при цьому підозри, я цього не могла, просто не могла, та й годі.
Роздосадуваний, розпашілий Дука майже сердито заперечив:
— Але коли він відпустив вас і поїхав геть, ви могли побачити табличку ззаду, поки автомобіль рушав.
— Ні, ні, такої змоги не було. Він довів мене до самого під'їзду й чекав, коли я ввійду, і зробив так не лише з джентльменства. Я змушена була зачинити по собі двері, тільки-но ввійшла, і відчинила їх одразу, коли почула, що він рушає, але автомобіль був уже далеко, а вулиця погано освітлена.
— То що ж ви дізналися про нього? — спитав Дука вже майже спокійно.
— Фотографії...
Синьйор А повіз Лівію до парку Ламбро, власне, не до парку, де о такій порі стає трохи небезпечно, а на затишну вуличку по сусідству. Нічого особливого ні було, вони вдовольнилися тим, що порозмовляли. Це була дружня розмові, синьйор А задавав багато запитань, багато, але скромних, спитав, скільки '-А років, з яких вона країв, чи заручена, чи вдоволена своєю роботою вчительки, навіть якщо зараз і не працює за фахом. Він сказав, що культура жінки — це те, що найбільше збуджує чоловіка, дозволив собі трохи її попестити, а потім щиро визнав: в силу природних речей, з віком з'являються певні відхилення, які важко виправити. Звичайно, якби йому було двадцять років, посміхнувся синьйор А, все було б зовсім інакше, але тепер щастить збадьорити себе лише тоді, коли споглядає фотографії гожих жінок, звичайно, не дуже вдягнених, навіть без нічого. Вона повинна вибачити, але голизна на знімку на нього діє більше, ніж реальна голизна, особливо, коли вік познайомиться й попередньо трохи поговорить з дівчиною. Знімки голих жінок у спеціальних журналах лишають його байдужим, оскільки він ніколи не зустрічавсь із зображеною на фото.
а йому було б дуже приємно мати, наприклад, гарну серію її знімків, після того, як він побачив таку любу й привабливу особу й поговорив з нею. Само собою зрозуміло, таких фотографій у неї не може бути, але це перешкода незначна, її легко усунути. Він має друга, надійного друга, вправного фотографа, до якого вона могла б звернутися. На віддяку він, синьйор А, був би радий, якби вона прийняла п'ятдесят тисяч лір. Навіть заспокоїв її: ніхто про це не довідається, зрештою, вона може позувати з притіненим обличчям. Це навіть у його інтересах — приховувати власну слабкість, яка свідчить про старечу неміч. Лівія відповіла: їй це не подобається, їй не подобалось і все те, що вона збиралася з ним робити, вона б не хотіла більше цього робити, якби не матеріальна скрута. Синьйор А похвалив Лівію за цей намір і побажав їй, щоб вона знайшла добру роботу, а потім гарного хлопця і одружилась, адже кілька фотографій не змінюють нічого, еге ж?
Зрештою він дав їй адресу свого друга-фотографа, накинувши ще двадцять тисяч лір.
— Назвіть мені цю адресу,— сказав Дука нетерпляче. Хлопцеві, який стовбичив у дверях відчиненої кухні, він кивнув підійти і записати.
— Ательє "Фотореклама",— продиктувала Лівія.
— Ательє "Фотореклама",— повторив Дука, а Давіде записав.