— Кооператив "Улісе", у кінці вулиці Еджідіо Фоллі, за митницею,— продиктувала далі Лівія.
— Кооператив "Улісс", у кінці вулиці Еджідіо Фоллі, за митницею,— повторив Дука, й Давіде записав і це. — А коли ви маєте туди піти?
— Він сказав — з другої до третьої години дня, оскільки в інший час його друг-фотограф працює поза ательє,— промовила Лівія.
Ця пора була обрана недарма: міланці саме дрімали вдома, міланці, знеможені задухою, не могли дрімати на вулиці, в трамваях, у кабінетах, на фабриках, ця пора була тихіша й затишніша за всяку нічну годину.
— А тепер особливі прикмети,— Дука кивнув Давіде записувати далі. — Зріст?
— Принаймні метр сімдесят п'ять, вищий за мене, а в мене метр сімдесят. — Лівія додала простодушно: — метр сімдесят на підборах.
— Зріст метр сімдесят п'ять. Комплекція?
— Кощавий, піджак висів як на вішалці.
— Колір шкіри?
— Трохи смаглявий. Носить вусики, тоненькі-тоненькі, сиві, майже білі.
— Волосся?
— Сиве, майже біле, з залисинами, але ще густе, він відпустив його довге й дбайливо зачісує.
— Очі?
Лівія завагалася.
— Темні, але якого саме кольору — не змогла визначити.
— Ніс?
— Мржна сказати, орлиний, але з натяжкою.
Не дуже орлиний; треба передати ці дані Маскаранті, хай замовить "портрет" художникам. Уся надія була на фотографа: якщо пощастить його взяти, він назве імена своїх спільників, у тому числі й синьйора А. А взяти його уявлялося тепер цілком реальною річчю.
— Лівіє!
— Що?
— Не втрачайте пильності.
— Гаразд.
— Зоставайтеся вдома, поки я зв'яжуся з вами.
— Гаразд.
— Не відповідайте на телефон самі. Якщо дзвонитимуть, хай трубку візьме хтось із родичів і відповість, що вас немає.
— Гаразд.
— Дверей самі не відчиняйте, пошліть когось іншого, і, якщо запитають про вас, хай теж відповідають, що вас нема.
— Гаразд.
— Звичайно, цієї ночі всі будуть цілі-здорові, але завтра і в наступні дні я дзвонитиму кожну годину, щоб перевірити, чи не сталося чогось.
— А що може статися?
— Думаю — нічого, але, зважаючи на Досвід минулого року, ми повинні поводитися дуже обачно. Вони можуть стежити за вами, з допомогою телефону або прямо, чи не встановили ви з кимось контактів.
І не тільки через це, але він волів про інше їй не казати.
— А тепер, Лівіє, відпочивайте. Дякую.
— О, я така рада, що мені пощастило зробити задумане,— відповіла вона з дитячою радістю в голосі.
Лише кладучи трубку, Дука помітив у квадратному, голому, а все ж такому затишному передпокої Лоренцу, її боязкий погляд.
— Іди спати, заспокойся.
— А хто це? — заспокоїтись вона не могла, вона була в курсі, Дука розповів їй усе, історія була страхітлива.
— Лівія. Ми знайшли того чоловіка.
— І що ж тепер ти збираєшся робити?
Він відчув докори сумління, бо сестра мала рацію: хіба це не ідіотизм — замість підшукати добру роботу, лізти в це багно?
— Може, вийде, може, не вийде, але я хочу одного: щоб ти заспокоїлася й ішла спати.
Лоренца почервоніла — говорити з нею таким тоном, та ще при Давіде. Вона глипнула на брата, може, хотіла сказати щось у відповідь, але скорилася авторитетові старшого й повернулася до своєї кімнати.
— Потрібен путівник по Мілану,— сказав Дука хлопцеві й пішов до вітальні, не набагато більшої за передпокій. Тут серед інших меблів так званого раціонального стилю — вибір його батька, який сподівався цим догодити синові,— стояла ще й маленька шафа з книжками та журналами минулих літ, зародок бібліотеки, загиблої в той самий день, коли син три роки тому опинився за гратами. Тут густим шаром лежав порох, бо Сара не лишала матері часу на прибирання в домі, але тут лежав також і путівник по Мілану, книжечка з гарним топографічним планом. Путівник трохи застарів, але ним ще можна було користуватися. Повернувшись до кухні, Дука розстелив на столі план, розглянув схему вулиць. Вулиця Еджідіо Фоллі, ось вона, на віддаленій околиці міста, за парком Ламбро. Ця вулиця далі переходила в дорогу, яка вела до Мельцо.
— Вони стали дуже обережні,— сказав Дука.
— Чому? — спитав Давіде.
— Не зважуються більше влаштовувати свої фотоательє в центрі міста. Як і великі підприємці, вони теж децентралізуються. За найменшого сигналу тривоги вскакують в автомобілі — і вже їх тільки бачили.
— А що нам робити тепер?
— Я, саме над цим думаю.
Але це було не так, основну лінію давно вироблено, Дука, тільки вдавав, ніби міркує, аби самому повірити, що не діє стрімголов. Це було не так.
Якби він був лояльнішим громадянином, то мав би зараз зателефонувати до Карруа, передати інформацію про фотографа й попросити діяти самому. Але він, мабуть, не лояльний громадянин, це засвідчувала і його довідка про судимість.
— Все-таки дивно,— сказав Дука. — Якби в батька Лівії Уссаро не боліли зуби, вона не пішла б до аптеки і, можливо, всі наші чатування скінчилися нічим.
— Тепер нам треба щось робити,— сказав Давіде; йому вже нетерпеливилось, і він навіть не помічав, що вже вдруге домагається того самого.
— Авжеж,— відповів Дука. — На велосипеді їздити вмієте?
— Та нібито.
— А тепер подивімося, о котрій годині сходить сонце.
Він мав довіднйчка, і то дуже гарного, там подавалося багато корисних відомостей, наприклад, що сонце на цьому тижні сходить о п'ятій тридцять дві.
— Це означає, о п'ятій уже досить видно, ви зможете вирушити о пів на п'яту.
— А куди я маю їхати?
— У напрямку вулиці Еджідіо Фоллі, аби побачити, що то за кооператив "Улісс" і чого він так далеко. Поява там машини може викликати підозру.
— А де взяти велосипед?
— Позичимо в швейцарового сина. Він розбудить батька, і той мені його дасть, правда, дещо здивується, але цей чоловік добре до мене ставиться, і я навіть знаю чому.
На кухні панувала чудова тиша глупої ночі, ніби всі позасинали і навіть речі сплять — порожні пляшки від пива, пляшка з віскі, теж готова стати порожньою, соски й ріжки Сари на поличці шаплика, накритого серветкою. Але, звичайно, не спала Лоренца, хоча й вона не могла цього зрозуміти.
— А потім? — спитав Давіде.
— Бачите, Давіде,— почав пояснювати Дука,— якщо вони стали такі обережні, ми теж повинні бути обережними. Зараз я поясню, що нам треба робити. Перед другою годиною дня Лівія має викликати таксі й поїхати до того ательє фотореклами. Ми поїдемо за нею назирці. Але припустімо, що хтось інший, ще обережніший, рушить слідом за Лівією, щоб переконатися, чи вона не приведе за собою друзів, таких, як ми. І той помітить, що ми їдемо слідом за Лівією, і тоді спіймаємо облизня. Ясно?