Приречені на щастя

Страница 12 из 84

Чемерис Валентин

Всі ріки поспішали до Моря, і там, де кінчалися стеши (а вони кінчалися раптово, обривами), ріки крутими водоспадами в хмарах водяного пилу стікали вниз, у Море.

Ці степові простори Леонії Єва назвала Великими Рівнинами.

Диск невідомої планети збільшувався, виростав з кожним днем і закривав собою майже весь оглядовий екран.

"Геліос", гальмуючи, збавляв швидкість.

У ті дні корабельний радіоастроном Руслан Булат-Бек майже не виходив із астрорубки, де був установлений потужний телескоп, роблячи сотні й сотні знімків нововідкритої планети. Майже всі члени екіпажу, вільні од вахт, обов’язково, хоч на кілька хвилин, забігали в астрорубку подивитися на "свіженькі портрети" Леонії.

Зайшов в астрорубку й Адам. Зайшов, зробив крок і спинився, не знаючи куди поставити ногу: вся підлога була всіяна фотографіями. І на кожній фотографії: Леонія, Леонія, Леонія — то у вигляді голубого диска з білими полярними шапками снігів, голубими морями й зеленими материками, то окремі її райони, гори, степи, пустелі, моря, материки…

— На фотографії дивись, тільки не відвертай мене од роботи, — не відкриваючись од тубуса окуляра, застеріг його Руслан. — В астрорубку почалося якесь паломництво — працювати ніколи. А роботи стільки, що не знаєш, за що й хапатися.

Прозвучало це як похвальба, та Адам знав, що Руслан не схильний до самопохвали чи хизування, — працювати йому і справді заважали у ті дні, а працювати він умів і любив — усього себе віддавав улюбленій справі. "Вдома", себто в жилій каюті корабля, він майже не бувавші Єва часто скаржилась: "Лечу я із своїм чоловіком в однім кораблі, а ніби на різні планети: він до однієї, а я до іншої". Вона теж приходила в астрорубку, але не стільки для того, щоб подивитися на фотографії відкритої ним планети, скільки для того, аби глянути на свого чоловіка, якого вона рідко бачила. Та ще приносила йому в астрорубку сніданки, обіди й вечері. Бо як не принесе (та ще й не змусить його поїсти), то він і взагалі забуде про їжу. Руслан був єдиним з усього екіпажу (не враховуючи, звісно, Командира), кому за всі роки польоту жодного разу не загрожували ні сенсорний голод, ні меланхолія, ні ностальгія — за роботою ніколи було хворіти чи нудьгувати.

Адам присів навпочіпки, розглядав фотографії Леонії, але думав зовсім про інше: який щасливий цей корабельний радіоастроном і як йому везе! І Єва діставалась йому, і планета також. Хоча за планету Адам не заздрив — на те Руслан і радіоастроном, щоб відкривати нові планети в космосі, це його, як кажуть, парафія. А ось щодо Єви… Звичайно, заздрив, заздрив потайки, старанно приховуючи своє нездорове (як він і сам розумів) почуття (тим більше, що ревнощі давним-давно були оголошені пережитками, ось тільки живучими і невмирущими!), намагаючись не видати себе ані словом, ані поглядом, ані жестом. Але звинувачував не радіоастронома, а себе. "Так тобі й треба, бевзю!.. — подумки докоряв собі і картав себе подумки. — Таку дівчину проґавив! Майже з рук її вихопив цей везучий радіоастроном… Хоча, навіщо вона йому? Адже, крім астрорубки з телескопом, його, здається, більше нічого не цікавить ні в світі білому, ні в космосі. І Єва йому потрібна лише для того, щоб тричі на день приносила в рубку судки з гарячою іжею… А втім, чужа сім’я — фортеця з високими мурами. Візьми розберися, що діється за тими мурами! Можливо, вони — лікар та радіоастроном — щасливі, хто їх знає. Та й останнє діло — і на Землі, і в Космосі — заздрити щасливим! Бо на чужім щасті щасливим, як відомо, не станеш, треба своє відкривати. Як ото колись географи та мандрівники відкривали терра інкогніта — невідому землю, — так треба відкривати і власне щастя. А тільки де воно, те щастя інкогніто? На яких материках, у яких світах його шукати? Залишився в Адама на Землі один знайомий (разом колись починали в науці), так він цілу філософську книгу написав "Що таке щастя?..". А ось сам так і не збагнув, що таке щастя, і все життя був нещасливим, самотнім.

— Гравітація в нормі! Планета — як знахідка! — вигукнув Руслан і на мить відірвався од телескопа, повернув лице до Адама (під правим його оком темніло вдавлене кружальце — від гумового валика тубуса окуляра). — Га? Здорово?.. — і знову прилип до тубуса. На години, а може й дні.

В рубку зайшла Єва.

— Ось, ношу корабельному астроному їжу, — поскаржилась (але бадьоро) Адамові. — І взагалі, чому це тільки я мушу йому щодня носити їжу, коли він не мій, а корабельний астроном? — весело допитувалась в Адама. — Я його бачу не частіше, як ви. Так вам він просто колега, товариш, а мені мовби чоловіком вважається.

І залилася дзвінким сміхом.

— Потім, потім, — відмахнувся од неї Руслан. — Тут таке… таке… — І знову вп’явся у тубус окуляра.

— Ось так завжди, — зітхнула Єва, і посмішка згасла на її обличчі.

Вона підійшла до оглядового екрана рубки, на якому пливла планета, то закутуючись у хмари, то відкриваючи цілі материки — голубі, зелені, жовті… Переступаючи через розкидані фотографії, наблизився до екрана й Адам. Якусь мить вони мовчки вдивлялися в обриси материків та морів Леонії.

— Як гарно, — захоплено прошепотіла Єва, дивлячись на Адама осяйними очима (її очі завжди видавалися йому осяйними). — Я ще ніколи не бачила такої гарної планети. Правда ж вона гарна, Адаме?

Адам кивнув, намагаючись не дивитися в її осяйні очі, аби не ятрити біль.

— Краща за неї хіба що Земля.

— Леонія ні в чому не поступається Землі, — не одриваючись від окуляра, мовив Руслан. — Крім того, Земля вже вичерпала майже всі свої ресурси, а тут… На тисячі літ вистачить. Та й природа незаймана, цивілізацією не підкорена.

— Можливо.

"Геліос" пірнув у тінь, леонійську ніч, і по якомусь часі виринув на сонячному боці планети.

— Із сьогоднішнього ранку ми стрибнули в майбутню ніч, а з ночі знову вискочили у ранок. От якби так можна було повертатися у свою молодість.

І замислено поглянула на Адама.

— Куди тобі повертатися, як ти й так ще молода, — засміявся Адам.

Єва приємно зарожевілась (а компліменти ж вона любила!).

— Якщо чоловікові ніколи на свою жінку глянути, то хай хоч чужі звертають на неї увагу, — засміялась і примружила свої гарні очі. — Бо від свого і за сто років комплімента не дочекаєшся.