— Чого ти стоїш і трусишся? — накинулась на нього Єва. — Та придумай же хоч що-небудь. Мені вже вода до грудей дістає. Це ти таку печеру вибрав, ти! На зло мені, так?
— Хіба ж я знав, що її заливає водою? — цокаючи зубами, виправдовувався Адам. — Я ж раніше ні на цій планеті, ні в цій печері не жив.
Зібравшись із духом, Адам шубовснув у воду, кудись поплив — його не було хвилин з десять. Та ось він повернувся і став біля Єви на лежаку. Вода вже діставала їм до пліч.
— Отвір у печері залило, вода каламутна, до того ж темна — нічого не можу побачити. Навіть не второпаю, з якого боку отвір.
— Що трапилося з морем? Чому нас заливає?
— Очевидно, шторм. На морі розгулялися вітри і задули в наш бік. От і погнало сюди воду. С-солону…
— Чи не все одно, у якій воді топитися — у прісній чи солоній?
— А я люблю топитись у прісній! — крикнув Адам. — Нам доведеться плавати в печері до ранку.
— А для чого? Чужа планета не захотіла нас прихистити.
— Планета тут ні до чого, це я невдало вибрав печеру. Вона десь з’єднується із морем, вода в морі почала прибувати, от нас і залило.
Вода вже сягала їм до підборідь.
— Плавай! — крикнув Адам. — Печера висока, не може ж море залити її під саме склепіння. А вранці, як розвидниться, знайдемо вихід.
Він потягнув Єву до себе, і вони якийсь час плавали попід стіною.
А вода все ще прибувала й прибувала досить швидко. Плаваючи, вони піднімалися все вище і вище, аж доки не побачили над собою склепіння. Ось тоді Адам відчув, що справи кепські. Наче вгадуючи його думки, Єва крикнула:
— Нас затопить тут, як пацюків! А втім… Чи не однаково? Не сьогодні, то завтра, а кінця нам не минути. То краще вже зараз.
Ні, на такий кінець Адам аж ніяк не був згодний. Але що придумати? Що?.. А вода все прибувала. До склепіння над ними лишалися метри. Ну й сюрприе піднесла їм печера. І раптом Єва почала ридати.
— Ти чого? — похолов Адам.
Якби ж то вона знала чого. Мабуть, від образи на свою долю. А смерті Єва не боялась, бо знала, що не витримає на цій планеті аж чотирнадцять літ, доки прилетять земляни. Та й чи прилетять?..
Та ось Адам з’явився біля неї (вони бовтались у воді голова до голови), блиснув зубами.
— Не забувай, що ми приречені на життя, а хто приречений на життя, той і в печері не втопиться. Він ризикує хіба що схопити ревматизм! — кричав він, щоб перекричати хлюпання води об стіни. — Я оглянув склепіння, вище цього рівня, де ми зараз приймаємо з тобою оздоровчо-лікувальні ванни, вода не піднімається. Вище на стінах лишайники.
— Ах, як добре, що ти так вдало вибрав печеру! — сердито озвалася Єва. — Її хоч і заливає море, але ж не до кінця, трохи й для лишайників місця залишається.
— Вітер стих! — не вгавав Адам. — Чуєш?.. Ревисько за печерою зникло. Тепер вода, яку вітер пригнав до берега, рине назад у море, а заодно і з нашої печери. І ми благополучно опустимося вниз.
Через кілька хвилин вода в печері почала стрімко падати.
Лише вранці, як уже засіріло, вода пішла з печери. Й Адам, знайшовши отвір (його забило камінням та піском), вигріб щось схоже на нору, і вони, мокрі, закоцюблі, обліплені водоростями та піском, сяк-так протиснувшись у ту дірку, вужами повиповзали на світ білий.
Усе, куди сягав зір, — скелі, бухта, — було забите мокрими водоростями, поваленими деревами, піском. Пінячись і клекочучи, море поспішало від берега.
— Пішли, — сказав Адам, обтрушуючись од водоростей. — Точніше, побігли, щоб зігрітися.
— Куди? — здивувалася Єва.
— Шукати такі кам’яні пенати, які не заливає море.
Вона була вражена.
— І ти все ще збираєшся тут жити?
— Я не збираюсь, я вже живу. Пішли, дорога моя товаришко по нещастю. Ось-ось зійде місцеве сонце, тобто вже наше, обігріє нас Толіман своїм промінням, висушить після морського купання, приголубить. А що нам ще треба?
Єва подивилась на Адама так, ніби вперше побачила. І вперше, звідколи вона опинилася на Леонії, подумала: а може, й справді варто жити, коли поруч є отакий А дам?
Вони довго ходили понад берегом, шукаючи в скелях таку печеру, до якої б не дістало море. Оглянули три бухти і, зрештою, зупинилися в четвертій. Зійшло сонце Толіман із своїм карликом-супутником, і довгі подвійні тіні простяглися на Леонії від усього, що здіймалося над поверхнею.
Печера, на якій Адам із Євою нарешті зупинили свій вибір, знаходилася значно вище над морем од тої, де вони ледве не потопились. Вхід до печери був схожий на літеру "О" і вищий за Адама разів у півтора, з нерівними краями, над яким дашком нависала скеля. А на ній ріс якийсь кущ із дрібними червоними ягідками і спадала вниз гривка рудуватої трави.
Перед печерою був широкий кам’яний майданчик, що одним боком круто обривався до моря, а другий уступами спускався у піщану бухту.
Всередині печера скидалася на простору напівокруглу залу з високим склепінням — сухо, чисто, затишно. Сонячне світло, що падало в отвір, освітлювало половину печери, а далі стояли приємна прохолода і свіжість.
— Мебельного гарнітура і зручних диванів у нас поки що немає, — торохтів Адам, радий, що Єві також припало до смаку їхнє спільне віднині житло. — Тому сидіти і спати будемо на оцих кам’яних виступах. Кращого місця годі й шукати.
Попід стінами і справді тяглися виступи — виплески базальту, — досить широкі, висотою близько метра.
— Таку розчудесну печеру вже можна здавати й дикунам, якби такі приїздили до тутешнього моря загоряти.
Єва мовчала, стиснувши губи. Покрутившись у печері з опущеною головою (руки в неї звисали, наче перебиті), вона вийшла, сіла на камені і задивилась на море.
Того дня Адам не почув від неї більше ані слова.
2
Тут кінчалися Великі Рівнини Леонії і починалося Море (назвемо його так, з великої літери, адже поки що воно не має власної назви). А втім, щоб читачам була ясна експозиція (вдамося й до такого терміна, щоб показати власну ерудицію), автор, доки сплять його герої, перейде до детальніших описів місця дії, та й взагалі місцевості, що прилягала до вілли "Кам’яні пенати".
Великі Рівнини починалися на півночі, біля підніжжя зубчатих гір, які стримували пустелі й могутніми спинами своїх хребтів загороджували шлях сухим та гарячим вітрам. Ті вітри розбивалися об високі гори, губилися у звивистих, холодних і вогких ущелинах-каньйонах, вгамовувалися там, затихали й розсіювались, і тому по цей бік Північних гір було царство води, рослин та птахів. Із Північних гір збігали десятки річок та річечок — бурхливих, буйних, — але на Рівнині вони швидко заспокоювались, широко розливалися і вже неквапливо плинули до Моря. На Рівнинах було безліч великих і малих озер, по берегах рік здіймалися густі зарості, там і тут зеленіли гайки та переліски, у степах стояли трави по пояс, у яких (а також побіля озер та на ріках) водилася сила-силенна різноманітного галасливого птаства, серед яких наших тероїв, очевидно, зацікавлять насамперед качки, гуси, дрофи, стрепети, перепели та фазани.