— А, ти ще тут? І все верзеш казна-що? Щезни, поки я не придушив тебе!
Слуга зник. Гендон кинувся слідом за ним, випередив його, перестрибуючи через дві східці за раз, і вибіг на вулицю.
— Це той самий негідник, що називав його своїм сином,— бурмотів він.— Я втратив тебе, мій маленький дурненький повелителю. Гірко й подумати, я так тебе полюбив. Ні, клянусь життям, я не втратив тебе! Не втратив, бо я переверну все королівство, а таки знайду тебе! Бідне хлоп՚ятко! Там лишився його сніданок і мій, але мені не до сніданку, хай їдять його щури. Швидше, швидше! Треба поспішати!
Пробираючись крізь галасливу юрбу на мосту, він кілька разів, неначе це було йому якось особливо приємно, повторював:
— Він бурмотів, але пішов, бо думав, що це Майлз Гендон кличе його. Сердешне хлоп՚я! Він ні для кого іншого не зробив би цього, я знаю.
КОРОЛЬ УМЕР — ХАЙ ЖИВЕ КОРОЛЬ!
Того самого ранку ще вдосвіта Том Кенті прокинувся від тяжкого сну й розплющив у темряві очі. Кілька хвилин він мовчки лежав, силкуючись розібратися в невиразних думках і враженнях і раптом тихо вигукнув у захваті:
— Тепер я розумію, все розумію! Нарешті, я справді проснувся! Привіт тобі, радість! Зникни, журба! Гей, Нен, Бет! Вилазьте з соломи і йдіть до мене. Я розкажу вам такий дивний, такий неймовірний сон, яким, мабуть, ще ніколи нічні духи не зачаровували людину. Нен, Бет, сюди!
Коло ліжка виросла якась неясна постать, і чийсь голос промовив:
— Що зволиш повеліти?
— Повеліти?.. Ой, горе мені, я пізнаю твій голос. Кажи, хто я такий?
— Вчора ввечері ти був ще принц Уельський, а нині ти мій найясніший повелитель, Едуард, король Англії.
Том зарився з головою в подушки і жалісно промовив:
— На жаль, це був не сон! Іди, спочивай, добрий сер. Залиш мене з моїм горем.
Том знову заснув і незабаром побачив приємний сон. Йому снилося, що надворі літо і він грається сам на чудовому лужку. Раптом до нього підходить крихітний горбатий карлик з довгою рудою бородою й каже:
— Копай коло цього пня.
Том починає копати і знаходить у землі двадцять новеньких блискучих пенні — казкове багатство! Але це ще не все, бо карлик каже далі:
— Я тебе знаю. Ти добрий, достойний хлопець. Всі твої злигодні кінчилися, настав день нагороди. Копай тут кожного сьомого дня і щоразу ти знаходитимеш такий самий скарб — дванадцять новеньких блискучих пенні. Тільки нікому не кажи — держи це в секреті.
Карлик десь зникає, а Том біжить із своєю нахідкою до Смітного двору й каже сам собі: "Щовечора я даватиму батькові по одному пенні. Він буде певний, що це я зібрав стільки милостині і з радощів не стане мене бити. Один пенні я даруватиму щотижня доброму пасторові, який учить мене, а останні чотири — матері й сестрам. Ми не будемо більше голодувати й ходити в лахмітті. Прощай, вічний страх і побої!"
От він уже в своїй убогій оселі. Він стомився і ледве зводить дух, але очі в нього горять від захвату. Він кидає на коліна матері чотири пенні й весело кричить:
— Це тобі! Всі тобі, всі до одного! Тобі, Нен і Бет. Я чесно їх здобув, не випрохав і не вкрав.
Здивована й щаслива мати пригортає його до серця й каже:
— Уже пізно. Чи не бажано вашій величності встати?
Ах! Він сподівався не такої відповіді. Сон урвався. Том прокинувся й розплющив очі.
Коло його ліжка на колінах стояв багато вбраний перший лорд королівської опочивальні. Радість, навіяна облудним сном, погасла. Бідний хлопець зрозумів, що він все ще в՚язень-король. В опочивальні було повно царедворців у пурпурових, на знак трауру, мантіях і знатних прислужників монарха. Том сів на ліжку і крізь важкі шовкові завіси дивився на блискучу юрбу.
Почалася урочиста церемонія вдягання, під час якої придворні один по одному ставали на коліна і, вітаючи маленького короля, висловлювали йому глибоке співчуття з приводу його важкої втрати. Лорд обер-шталмейстер взяв сорочку, передав її лордові обер-єгермейстру, той — другому лордові опочивальні, цей — головному лісничому Віндзорських лісів, той — третьому обер-камергерові, а цей — королівському канцлерові Ланкастерського герцогства. Від нього сорочка перейшла до гардеробмейстра, який передав її герольдмейстрові, потім вона дісталася комендантові Тауера, далі лорду-сенешалеві, тоді спадковому пов՚язачеві серветки, а потім лорд-адміралові Англії, який передав її архієпіскопу Кентерберійському, і нарешті вона опинилася в руках першого лорда опочивальні. Цей уже надів сорочку на Тома. Бідне хлоп՚я! Здивовано стежачи за нудною процедурою, він мимохіть згадав, як під час пожежі передають з рук у руки відра.
Кожна частина туалету мала пройти цей довгий шлях. Томові ця церемонія так набридла, що він дуже зрадів, коли побачив, що довгі шовкові панчохи теж пустились у подорож, віщуючи кінець. Але радість його була передчасна. Перший лорд опочивальні уже взяв у руки панчохи і вже збирався натягти їх Томові на ноги, як раптом густа краска залила йому обличчя, і він поспішно віддав їх назад архієпіскопові Кентерберійському і, показуючи на щось на панчохах, злякано прошепотів: "Дивіться, мілорд!" Архієпіскоп пополотнів, потім почервонів і, сунувши панчохи лорд-адміралові, ледве вимовив: "Дивіться, мілорд!" Лорд-адмірал передав панчохи спадковому пов՚язачеві серветки, і в нього ледве вистачило сили пробурмотіти: "Дивіться, мілорд!" Панчохи помандрували назад через руки лорда-сенешаля, коменданта Тауера, герольдмейстра, гардеробмейстра, королівського канцлера Ланкастерського герцогства, третього обер-камергера, головного лісничого Віндзорських лісів, другого лорда опочивальні, першого лорда обер-єгермейстра, і все це під здивований, зляканий шепіт: "Дивіться! Дивіться!" Нарешті панчохи потрапили в руки обер-шталмейстра. Той з хвилину дивився на причину загального збентеження.
— Господи, помилуй! — прошепотів він,— від зав՚язки відскочив наконечник! До Тауера, до головного охоронника королівських панчіх! — і безсило схилився на плече першому обер-єгермейстрові.
Тим часом принесли інші панчохи, де на зав՚язках не було ніяких дефектів.
Усе на світі має свій кінець, і Том Кенті дістав, нарешті, змогу вибратися з ліжка. Один сановник налив йому води, другий наглядав за вмиванням, третій держав напоготові рушник. Щасливо відбувши й цю церемонію, Том приготувався прийняти послуги королівського перукаря. З рук майстра цирульного мистецтва він вийшов гарненький і граціозний, як дівчинка — в червоній атласній накидці і в капелюсі з пурпуровим пером. Він поважно. рушив до їдальні між рядами придворних, які шанобливо розступалися перед ним і опускались на коліна.