Спритніші? Жорстокіші? Чи доля?!
Серце набухло злістю. Його клював чорний крук розпачу. Проклинав і тих, і тих. Вони навіть не караються. Померло сім мільйонів... Сімка і шість нулів... А коли б сам?.. Сім днів не поїв?.. І смерть глянула з дзеркала в очі? Але ж дехто з них починав з нужди, з біди, страждань. І як же все те повипаровувалося з їхніх голів і душ! Вдихнув "Красної Москви" — і ось вже... Вірменський коньяк забиває запахи гною, нужди, плоті, яка розкладається...
Скрипів зубами: "Розпустився, рознюнявся. Ну, то стріляйся!" — вже бачив там, де серце, дірочку на піджаку. Відтак розчулювався. За віщо йому стрілятися? Що він такого зробив? Сутужив увесь вік. Одмалку. В хаті — овсяники, вичані коржі — таким коржем можна забити пса,— квасоляна юшка тричі на день. Батько в чорних чунях у гнояці з мішалкою в руках — воловник, переривався, він допомагав батьку — в батька тріщав пуп, щоб витягнути його з гнояки. "Учись... Бо будеш, як я волам хвости крутить". Як я... Не пускав гулять, на останні гроші купував книжки, намагався перевіряти задачки, хоч нічого в них не тямив. Шапка з одвислим вухом, самокрутка припікає губи, кришить на порозі скіс-ком махорку й повчає, повчає... Порожня хата, а драні гордощі та амбіції — стелю зривають. "Будеш інженером, як Худан". Худан — син лікаря, ще земського, стовп ученості й заздрості для всього села.
Батька просто од волів і забрали на фінську, й там всі його жаркі надії погасив розривною кулею фінський снайпер. Сповнюючи батькову волю й аби висушити материні сльози, поступив до інституту, але не до інженерного (розумів, туди йому не доскочити — в школі зовсім не вчили креслення), а до педагогічного, на український відділ, де був найменший конкурс... Гуртожитська кімната на тридцять ліжок, хліб з хамсою, "полювання" на красунь на Петрівській алеї, здебільшого безуспішне: випнуті груди селюків зі значками ГТО, БГТО, ВС, ЮВС, МОПР і зневажливі погляди "городських чижів" з-під куценьких козирків кашкетів, і раптом одного дня безжальне світло в кімнаті серед ночі, діагоналеві штани й начищені чоботи біля койки, слова, мовлені в наказовій формі. їх забрали в травні сорок першого року — семеро хлопців з групи. Його і ще одного "за недоносительство", решту — за контрреволюційну пропаганду. Саме тоді декретом раднаркому скасували студентам стипендії і ввели плату за навчання. Для всіх сімох той декрет став парканом, через який не перескочити. По дорозі з інституту до гуртожитку хлопці юртували — нарікали, скаржилися, шкилювали, зітхали — все підпадало під КР, всі пішли по п’ятдесят восьмій статті в один карагандинський табір. Розпечений, неначе пательня, степ у колючках, шахта — натоплена піч, нанизані на шампур голки клопи в бараці, спрага, собачий гавкіт, замкнений еліпс колючої дротини, в якій женуть на роботу (четверо крайніх зеків тримають дротину в руках), отупіння, дистрофія, втрата людської подоби; один по одному ставали доходягами, Віктор Панченко, якого вважали найздоровішим, помер першим; він розумів, що смерть неминуча, й строчив рапорти з проханням послати на фронт. Врешті, проломив дірку — виявили високу ми* лість, послали в штрафну роту. Коротка, рокована дружба штрафників, де можуть прикрити грудьми, а вночі перерізати бритвою горло, недокурки з пережованими мундштуками, зібрані біля офіцерських землянок, і по-літрук, який веде довірчу розмову, щоб потім настрочити донос. Із штрафної роти два виходи: в підземне царство або в госпіталь. Доля все життя мовби жорстоко гралася з ним — випав госпіталь,— звідти знову на фронт, у піхоту. І нині мало хто знає, що таке піхота в останній війні. Всі пишуть і ліплять кінофільми про розвідників. А розвідка в порівнянні з піхотою — курорт. Війну він пам’ятає так: всю ніч кудись женуть, на світанку — наказ окопатися, вранці — ворожа атака. Шквал вогню, накривши голову куфайкою, лежиш на дні окопу, не відаючи, на якому ти світі, на цьому чи вже на тому, якби хоч на мить повірив, що житимеш — збожеволів би, коротке затишшя, й ти оглядаєшся на напівза-валені окопи, чи є ще хтось (сім, дев’ять, дванадцять постатей — зберегла пам’ять — із роти, зі ста чоловік), і німецькі танки, а за ними — піхота, якщо за спиною заціліла артилерія і лупить по танках, лишаємося в окопах, ні — ноги на плечі й ходу. То брехня, що розстрілювали за відступ без наказу, з другого ешелону все видно, найдурніший командир розуміє, що смерть цих кількох, які заціліли, була б марною, а тут, у другій лінії, вони ще на щось згодяться. І друге поранення, госпіталь із запахом карболки в нужниках та йоду в палатах, голуб на карнизі вікна й жодної вісточки з дому.
...Він ішов з госпіталю на фронт, а фронт котився на нього, зустрілися на Дону, полон, не вельми пильні в переможному марші німці, втеча, барлоги по ярах, лісах, у лозах на островах — від Дону до рідної хати, три тижні раювання, й Ладимир Кладинога на покуті в шинелі з чорною опушкою на рукавах, з німецьким парабелумом на поясі — гвинтівка — на лаві: "Мокрино, сходи за пляшкою", й, коли поналивав у чарки: "Оце як хочеш, Даниле, хоч ти й хрещеник мій, а путя тобі одна — до нас у поліцію". Він обмер, а Кладинога випив і скінчив так: "Або — в Германію. Я тебе б не трогав, так вказано на тебе районному бургомістрові... Твоїх годків уже забрили. Хтось з досади вказав, а чи з заздрості". ("За-дрість на що?", "Що живий"). Є у нас у поліції вакансія — на писаря. Ну, може доведеться в чомусь трохи по-могнуть". І знову щось вкрутило його помимо волі. І так увесь вік. Світ сповнений зла, в ньому завжди хтось когось потинає і не можна від того втекти.
Йому й нині в дивовижу,— хоч обійшлася з ним радянська влада непомірно круто, хоч уже знав про її не тільки червону, а й чорну барву, лютості проти неї не мав, ті, що по той бік фронту, були "наші", а ці — чужі. Мав би ненавидіти тих і тих, але ненависть не трималася в серці (такий дурний чи плохий — неначе ж ні), хоч і добра там не лишилося, і в святі не підряджався, та не взяли б його туди. Ніби й серед людей, і сам-самі-сінький на цілий світ, і ніхто йому не допоможе — вже тоді зрозумів. Його не вчили віри в Бога, але навчили віри в диявола, для якого немає лінії фронту, кордонів, законів, він переслідує не грішників, а праведників, у чому вже переконався вповні. І ніякого добра в світі не було й немає, кожен утверджує своє "добро" мечем, ним же воно й потинається, й доводиться коритись тому мечу, що над тобою. І йому довелося патрулювати залізницю від партизанів, у темні ночі вони рачкували по насипу один до одного, збиралися по троє-четверо, прикрившись полою куфайки, палили самокрутки, однаково боялися і партизанів і німецьких патрулів; в акції брав участь тільки один раз, коли німці палили Боровицю, стояв у ланцюзі оточення й не міг вирішити, в кого стрілятиме, якщо хтось побіжить з села —у втікача чи в німця за спиною.