Олег довго сидів непорушно. За вікном пливла в темінь Чоколівка, десь двічі скрикнув маневровий паровоз,— певно, привіз колоддя на лісопилку, є для сту-. дентів підробіток, Олег і сам не раз ходив на їх розвантаження. А бачив узвіз, вершника на коні, який "як барвінок зовсім молод, вуса вуста не перекривають, чолом висок но не рум’ян, а як бронза на стальниках блищить", і чув голос його: "Та схаменися, Нечипоре, боягузе чортів!" — неначе сам стояв на узвозі, тільки не знав, чи має карати, чи покарають його. Колись, ще в школі писав вірші, й чимало рядків літопису відчував як поезію, писану, може, не вельми грамотним чоловіком, але з душею, у якій лунають великодні дзвони. Тільки... кому належать усі ці високі слова? Нечипору, вітцю Тихону, літописцю? Якісь кінці не сходилися в оповіді, спочатку шляхтичі падали зі страху, а далі трималися мужньо, ще й отако скінчили життя? І чому отцю Тихону, літописцю? Якісь кінці не сходилися в шляхтичів побутувала інша версія, когось за них покарано, може, й несправедливо?..
Либонь, знаки пунктуації розставляв уже хтось пізніше, мабуть, Василь Гордійович, літописи розділових знаків не мали. І написання слів то злитне, то роздільне, з великої та малої літери....
І враз несподівана думка стрілою пройняла мозок: чому Василь Гордійович не прислав знайдені сторінки, "клапті", а переписав їх? Навіщо? Ще й попсував при переписуванні, зросійщив? Це — вочевидь, в кінці поспішав і писав так, як... Як — де? — знову летка, пронизлива думка. Він же запевняв, що більше нічого немає, і ось... Олег розстібнув ковнір теніски, вона тисла, неначе удавка... Літопис існує. Він є. Тоді чому Василь Гордійович приховує його, чому обманює мене? Чогось боїться? Чого?
Він то бігав по кімнаті, то сідав на ліжко, то знову підхоплювався. Вперше в житті тримав у руках кінчик таємниці — таємниці великої, важливої для нього, молодого дисертанта, для науки, а може, й для всього українського народу. Ця думка аж зморозила його, піднесла й кинула в діл, в урвище... "А якщо Чорний не віддасть?.." "Чи, може, й справді літопису вже немає?" В те, що літопису немає, повірити було неможливо. "Я умовлю, умовлю його. Переконаю,— думав гарячково...— Він зрозуміє... Це — науковий скарб. Не тільки його. І нащо він йому?.. Василю Гордійовичу заплатять гооші..." Він не знав скільки, але був упевнений, що гроші великі. "Ціни йому немає". Огром цієї думки розколював голову. їхати! їхати негайно! Ще два екзамени— на географічному та економічному факультетах. Відпрошуся. Скажу... Ні, казати поки що не можна нікому. Я — сам. І тоді... Горобцями налетіли інші думки, весело пурхали, цвірінькали, вихрили, скльовували зерна необмолоченої слави. Він мріяв про те, як опише цей літопис — це буде його відкриття — супровідна стаття ("дві, одна на початку, друга в кінці!"), примітки, коментарі — й... обезсмертить своє ім’я. Його працю зарахують як дисертацію ("докторську!"), його цитуватимуть, на нього посилатимуться, про нього напишуть статті. І він побачив великі, червоні, чомусь саме червоні літери: "Олег Зайченко". Неначе десь з віддалі, з туману зводилася й інша думка — чиста й благородна: відкрити людям істину, велику, невідому донині, просто відкрити.
А під серцем щось тремтіло, тьохкало, по тілу розливалося солодке тепло... Літопис вийде в "Академвида-ві". Червоні літери... Ні — золоті. Він подарує примірник їй. Щоправда її, конкретної, поки що не було. У школі він прилипав очима до голубого банта на передній парті, але той бант не відгукнувся на його несміливе зізнання, вписане в підручник хімії. Світила до нього закоханими очима студентка... Білява, кучерява Віта... Трішки кривонога. Одного разу з її ніг покепкували хлопці, і він не пішов більше на побачення з Вітою. Нині за тим трохи шкодував. Здогадувався, що справжнє почуття — то таки скарб, його треба цінувати, дорожити ним... Віта любила його щиро, віддано. Могла віддатися...
Власна грубість примусила засоромитись. У його серці те велике, палке кохання, про яке пишуть у книжках, ще гнізда собі не звинуло. Кидав оком і в той, і в інший бік. "Аспірант" — першокурсниці вимовляють майже з побожністю. Подобалася й та, й та... На увесь університет славилася третьокурсниця з романо-германського Діна. Висока, довгошия, чорнява, підстрижена під хлопця, гостроязика, іронічна, та ще й донька якогось заступника міністра, одягалася вишукано, елегантно. "До такої й на всраній козі не під’їдеш",— казав Петро Кра-сій, однокімнатник. Під’їжджати намагалися,— але коза скидала вершників. Олег на те навіть не важився. Знав-бо— не красень, і одяг на ньому... Ось тепер... Але тепер, либонь, він і сам знехтує Діною. На світі є ще кращі дівчата... Десь... Така ще не зустрілася.
Мрійник, фантазер, у той же час він умів міркувати розважливо, тверезо, і те, й те дивно сполучалось у ньому, він був беручкий — сільський хлопець — знав, що в житті може покладатися тільки на себе, а важився на високі вершини.
Накупив фарб для Чорного, пензликів, придбав у крамниці ілюстроване видання "Гайдамаків" Шевченка, не забув і про дві пляшки "Ніжинської горобинової", горілки особливої, смачної, п’янкої, ще дореволюційного рецепту. Екзамен у географів прийняв, а від прийняття екзаменів у економістів відпросився й придбав квиток наґ пароплав "Київ — Черкаси".
7
їдкий солоний піт виїдав очі, губи поопікалися, все тіло горіло й свербіло, духота стояла пекельна, нагрітий сонцем шифер палав, неначе пательня, смерділо рубе-роїдом, перетрухлим сіном, смерділи заячі шкурки, йому здавалося: він сам собі смердить — потом і гнилою кров’ю. Рана кричала, пекла — ногу тягло, крутило, смикало до білих метеликів у очах, він покусав губи, вже шкодував, що не застрелився. Зіграв у піддавки з собою, і ось тепер... Одначе ще не пізно, пістолет з ним.
Пістолет був і морфієм, і талісманом, і обороною — всім, на ньому тримався, на нього молився, на нього поклав останню надію. А на що йому сподіватися ще? Що попереду? Увесь вік повз на череві, обриваючи шерсть і шкіру, й ось... Приповз. Інші прийшли, куди хотіли, пішечки. Або й приїхали. Свого доскочили. Розумніші?