Білявського, а ще з’яснив, що оний з війська Мотроци, де отаман батько Максим... отаман Залізняк має намір забрати кріпості Медведівську та Калинівську, а панів з ксьондзами і схильних до них полковників виріже ножами ношносоннишними, а ще з’яснив, що отаман універсали пише на податі на здержання війська мотронів-ського і подать та буде збираться з панів, торгівців, з костелів, а при незгоді отаман буде спалювати маєтності вельможних та карати смертю... козак Хвиля був закинут у кріпость під Тясмин, а по ранішньому з’яснилося — оний був зволений і утік і з ним вийшла сотня Федора Козюрського і забрано то зброї велико і коней в півних наретах, зрадник Шуляківськими берегами утік до табору самоправців у Мотрону"...
Яким сидів спантеличений, не міг нічого второпати. "Може, він з котушок з’їхав? Конає..." — хворобливий дрож знову струснув його тіло. "З книжки якоїсь чеше, чи сам видумує? Такого не видумаєш. І хто ж він такий? Злодій, а отаке..." Аж голова крутилася. Вирішив зачекати ще трохи, може, той викаже таки щось у маренні.
— "...Проїхавши Головківське, я повернув коні на Дер-нівський шлях, що через "погибельний" міст... потому і приходилося держати коней на віжках, поперед нас зовсім помалу скрипіли чумацькі паровиці, їх було чотири, люди незнакомі, но видать наш брат, на звон Мотрони знімали шапки і кланялись і хрестились, і один за другим чеготь зупинялись... приблизились, я зразу зняв шапку, і дуба став кінь, нарет на нім золотий, то й зна креше копитами і фриска ніздрями як звір, по оддаль бич, хрест кладу, перед престолом святим чолом б’юсь, то сокіл, то витязь — в плечах аршином не перекрить, лицем первого бачу, очі горять як оливки в лампадах, вуса вуста не перекривають, як барвінок зовсім молод, чолом висок, но не рум’ян, а як бронза на стальниках блистить; собою статен і силу має видать не людську... як купол Мотрони, а взгляд орла і такий страшний його взгляд, що пан було закричав: "Шапку хлопе пше", но зразу збліднів лицем і я бачив як його рука, налегла на рукоять пістоля, дрижала й не могла вийнять його з-під литого пояса. На лайку пана козак не шевєльнув вусом, дивився прямо, но очі його загорілись страшним вогнем, права рука кріпко стискала шаблю... Нас притягли, наказали дивиться на батька прямо, я дивився, но нічого не бачив, і коли мене чиясь сильна рука вдарила по плечу, а друга стисла праву мою, я почув: "Здоров, Нечипоре, боягузе чортів". Я ожив, карай мене владико, єжелі я грішен перед тобою, то був Максим Залізняк. Він привітався зі мною як з братом, довго повчав мене, о чім говорив зі мною, відомо Богу та нам двом..."
Світало, в щілини між дошками лилося каламутне світло, цінькали синиці, десь каркала ворона.
"Може, турнути з горища?..— И одразу ж:—А не вб’ється? Або очнеться, почне обороняться... Ні, цур... Я не вбивця",— захистився спасенною думкою й поторсав за плече.
— Вас? Що? Га? — шарпнувся й застогнав.
— Манячив ти... Плів усяке...
— Що? Про що я говорив? — слова шерхли в тривозі.
Про якогось коня в нареті, про Максима. Коші
плів...
— А-а! — з полегкістю.— То — з книжки.
— Не зовсім по-нашому писана та книжка. Видать, стара. Ти якийсь грамотний? Хто ти й що?
Запала крихка мовчанка. Шелеснуло сіно під рукою в Якима, ворона перелетіла—закаркала десь зовсім близько.
— Нащо тобі? Зрозумій, чим менше знатимеш, тим краще.— Слова холодні — студеним струмінцем.— Для тебе ж краще. Та я й не'скажу. Захочеш колись виказати...
— Я? Нащо?
— Хто тебе знає. Буває таке. Каяття дурістю попре... Чи з грішми не зумієш упоратися. Ти зразу не трать. Потроху... А тепер ось що: витеши дві дощечки та знайди шпагат або кабель. Обмотаєш мені ліву ногу. Права — краще, там, мабуть, тріщина, або й просто ушиб... А з лівою погано... Ну та нічого. Оклигаю і піду. Тижнів за три.
Більше Яким не намагався розпитувати свого таємничого гостя, хто той такий. Перекидалися кількома словами: про погоду, про сіно та гриби в лісі, про Якимову роботу. Яким двічі на добу — досвітком і увечері — подавав на горище страву: молоко, сало, молоду цибулю та часник, іноді варив у грубці юшку або картоплю. Молоко привозив з дому. Намагався налити у бідончик, коли жінки, Барки, не було вдома, адже доводилося брати вдвічі більше проти того, як брав колись. А її здебільшого й не було — в ланці. Він же прискакував велосипедом на часинку й поспішав назад, у ліс. Од Барки одгирку-вався: кошу, по грудках. Трава, як залізна. Для твоєї ж корови кошу, бодай вона була здохла. Просилися в ліс діти — донька тринадцяти років та син десяти, він так на них гарикнув, аж зубами клацнув, що вони позабігали в хату. Він схуд, став дратівливий, забудькуватий, майже не цікавився домашнім господарством. "Чи не завів якусь хльондру?",— сікалася Варка, її спиті роботою і злиднями очі дивилися підозріло. "Ще мені — хльондру. Я й на тебе не хочу дивитися". "На мене не хочеш, а хльондру в мислях бачиш. Тако всігда: свою чесну з порогу прожену, а чужу потіпаху на руках понесу". "Поносиш день косу — і вночі не заснеш". Він справді втратив сон. У сторожці було душно, а він боявся відчинити вікно. Колись спав з відчиненими вікнами. І треба б відчиняти, швидше почує, коли щось... Став підозрілий і вигадливий. Драбину клав за щитовим хлівцем, а щоб її ніхто не взяв та не приставив до горища, припнув ланцюгом до колоди. Страх накочувався хвилями, до відчаю. "Дознають, дознають". Отой дядько, який буцімто збився з дороги, косував на всі боки. Двічі вертався. Коли ж під’їхав на велисипеді міліціонер, Яким трохи не помер на місці, міліціонер знайомий, він іноді б’є лісом навпрошки до свого села. Але цього разу той видався йому настороженим і злим. По тому з душі відкочувало. І він косив, як гаспид, щоправда навідувався до сторожки частіше, але працював, як лут,— перед Варкою, і перед сусідами показати, та й корові треба сіно на зиму, та й легше забувався в роботі; і поправив штахет біля сторожки, навіть нащось скопав давню, ще довоєнну, геть зарослу травою і бур’яном клумбу, й начальник дільниці, який одного разу проїжджав дрезиною, пригальмувавши похвалив: "Добре господарюєш, Короб-ченко, матимеш в кінці кварталу премію". А потім накочувалася інша хвиля. І Яким починав метатися, тер-мосоватися. Сусід запитував, чого рідко ночує вдома — ні з ким пляшку роздушити,— йому здавалося, запитує неспроста, тітка йшла повз сторожку з корзиною за грибами, зупинилася, роззяпила рота... "Може, то така тітка..."; переховував гроші — спочатку опустив на шворці в дупло старої берези, а тоді злякався ("а хтось бачив, або спиляють березу"), приніс додому, засунув у полову на горищі ("а діти знайдуть"), і нарешті припер назад, сюди, закопав у хлівчику та притрусив солом’яною поте-рухою ("все-таки на оці").