В церкві було темно, порожньо, блискавиці в’язали в небі свої смертельні петлі, на мить освітлюючи церкву до дна, громохнуло десь поруч, й Олегові здалося, що затріщало дерево, вітер забивав у вікно дощ, й під ногами неприємно, таємниче ворушилося сухе торішнє листя, а може, то шаруділа нечиста сила. І враз угорі щось залопотіло, Олег аж присів, і при світлі блискавиці побачив, що то влетів у вікно голуб, а може, й не голуб, а чиясь душа, якогось гайдамаки або прибиша. "І як їм було в лісі в грозу!" А громовиця гула й грюкала, Олегу здалося, що церква гойдається й провалюється разом з ним під землю.
Відтак він несподівано забувся, замріявся, уявив себе гайдамакою, почув урочисті дзвони, побачив гайдамаків у киреях, Залізняка з булавою і шаблею, і заспівала півча, й він щось співав чи гукав...
Гроза втихла раптово, як і почалася. Олег зняв черевики, брів через калюжі та бурчаки босий, кльокали з дубів важкі краплі, від землі клубочила пара, все довкола — дерева, кущі, трави — дихало спрагло, поспішало рости, жити, надолужити втрачене. Й Олегові радісно защеміло серце, він сам був молодий, спраглий, налитий солодкою силою — попереду ціле життя, вічність, яку ВІН питиме, як молодий мед. Він поїде до Києва, в тлум, у вир, а Гордійович, дивний і Незбагненний, дикий, і чомусь цікавий і небайдужий йому, залишиться тут, у своїй нужденній хатині, на убогому обійсті. І шкода, страшенно шкода, що немає літопису. Як би він, Олег, здивував усіх, двигонув... Що ж... Нічого не вдієш... Ні, він ще посутужить, пошукає... Тимчасово відійде, а потім!..
Наївність, довірливість вживалися в ньому з селянською підозріливістю і чіпкістю. Знав, що вже не відступиться.
289
10. Ю. Мушкетик
— Ну що, не запрошував тебе в гості отаман Ше-лест? — зустрів Олега на порозі хати Чорний.— Скажений був чоловік. Там, недалеко від церкви, його вбито. Торік лісничі поставили стовпа пам’ятного з написом. "Тут був убитий отаман гайдамацької січі Йосип Шелест", так прискочили з Киева придурки й викопали. Як же, щоб ніхто не подумав, що той Шелест — предок обласного партійного вождя. Бо ще щось закандзюбиться йому, й підніме Україну... як Залізняк. Не підніме... Якби й хотів. Та й нащо? Корита повні. Харч жирний. Хлебчуть...— І, дещо Інакше: — Намок дуже? Де тебе шкви-ря накрила?
— Яв церкві заховався.
...Чорний запрошував Зайченка на риболовлю на лящів, але Олег мав їхати — післязавтра партійні збори й засідання відділу. При прощанні Василь Гордійович осмутнів і розчулився, йому аж сльози виступили на очах, що дуже здивувало Олега, й подарував Олегові дві картини — рибалка в човні на озері (щоб пам’ятав) та гайдамаки беруть приступом Медведівську фортецю, а ще слоїк з медом диких бджіл — від простуди.
— Пиши і приїжджай на жереха,— сказав.— Він ось-ось почне брати.
Олег пообіцяв, хоч про себе подумав, що вже йому сюди дорога навряд чи простелиться. І помилився вельми.
5
Маленька, невидима в шатрищі в’яза пташина прокльовувала вранішню зорю: тінь-тінь-тінь. Світанок ще брів лугом поза лісом, довкола стояла досвіткова темрява, яка, проте, вже набухала світлом, присипані попільцем передранкової імли зорі пригасали, край неба на сході був мовби вищим супроти інших сторін. І — тиша, зарошена, заспана, майже хвора, чимось підступна — такої пори на землі звершуються всі найчорніші справи.
Невиспаний, стермосований тривожними думками, гойдався поміж ніччю і днем на порозі сторожки обхідник Яким Коробченко. Він не спав усю ніч. Щойно засинав— жахався, схоплювався. Кілька разів виходив надвір, сторожко, ступаючи босими ногами, обходив подвір’я. Плавав у калюжі біля колодязя над’їдений окраєць місяця, з лісу тягло вільгістю. Стояла тиша, на високій сосні з обламаним верхом пікала сова: пі-пі, пі-пі. Є такі сови, маленькі, неначе клубочок вовни, вона вже пікає три роки, немов заведена пружиною. Прислухався, чи не чутно чого нагорі. Тихо. "Спить чи помер?" Останнє було жаданіше.
Ступив кілька кроків, справив малу потребу під пожежним щитом, на якому висіли багор і відро. В цей час почув бурмотіння. Коротким, вовчим кидком підвів голову, йому аж волосся стало дибки на потилиці. Бурмотіння не втихало, спадало в передсвітанкову імлу — монотонне, журкітливе. Колючим інієм сипонула за комір сорочки тривога. Нечутно ступаючи босими ногами, почалапав по драбині, відхилив дверцята. Бурмотіння стало чутніше. Зашелестів сіном, сів у головах. Тремтливий холодок ходив по грудях. Майнуло: "маячить". А якщо вдень? І хтось буде поблизу? Зненацька згадалося: "Знімеш з бантини — і всі клопоти". І думка — думка гаряча, немов розжарений прут: "А може, зараз, поки в маячні? Злодій, бандит... Ніхто не знатиме". В горлі шерхло. Затрусився, неначе пес. Думка гойднулася ще раз — туди-сюди, неначе кладка над прірвою. "Ні, не зможу..." Згадав, якщо на похоронах, бувало, подивиться в обличчя покійникові, той сниться кілька ночей. Цей же... не одчепиться. Та й... вбити людину...
Гаряче повітря било з ніздрів. Страх наступав з усіх боків. Хотів розбудити, а тоді вирішив послухати, може, цей... Микола щось викаже у маренні.
Микола ж дихав рвійно й шепотів попеченими губами: "А вчора, по дню суботньому посланець отамана з окіл святої Мотрони... пергамент сотнику полудніївсько-му Івану Шпаку і був заживим схвачений хороброю вартою у Тернешівському вузвозі... пергаменту... оний з’їв, і велено було живіт пороть; розбійник той на прізвисько Жміль Охрім... до льоху; та як задзвонили до вечірні і отець Яків не встиг запричастити Охріма... по зірниці вечірній запричастив... розпороли живіт Охріму, і знайшли пергамент, оний був змараний і грамота розстала, Охрім сконав, не з’яснившись словом".
Микола дихав рівніше й рівніше, і вже не шепотів, а промовляв злагоджено, неначе читав з якоїсь книги:
"...Сьогодні по дню воскресному був схоплений запізнаним, що видавав із себе шляхтича Яна Думбеша... як навмисне вештається у кріпості Калинівській, і був допитая, і яко з’яснив, що мав намір поступити в жовнірство до війська наставного гетьмана Білявського... але обман, і був допитан синім залізом і з’яснив, що оний не шляхтич, а козак з хутора Раківки по прізвиську Хвиля Карпо і мав намір чинити вивід у війську гетьмана