Кладовище було старовинне, на західний зразок. Розташоване воно було на пагорку, милі за півтори від містечка. Старий дощаний паркан, що оточував його, місцями повалився всередину, місцями — назовні, але ніде не стояв прямо. Усе кладовище поросло травою й бур՚яном, старі могили осіли. Пам՚ятників не було; над могилами бовваніли гнилі, старі дошки, заокруглені вгорі, сточені червою і похилені до землі, шукаючи підпори і не знаходячи її. "Вічна пам՚ять такому-то…" було написано колись на дошках, але на більшості з них написів уже не можна було прочитати, навіть коли було видно.
Тихий вітер жалібно стогнав між деревами, і Том боявся, що це, мабуть, душі померлих скаржаться, що їх потурбували. Хлопці говорили мало і тільки пошепки, бо час і місце, навколишня урочистість і тиша гнітили їх. Вони знайшли свіжу могилу, яку шукали, і стали за кілька кроків від неї, біля трьох великих ясенів.
Чекали вони, як їм здалося, досить довго. Десь кричала сова, і тільки ці звуки порушували мертву тишу. Томові думки ставали дедалі похмурішими, вік відчував потребу щось сказати. Отже, він прошепотів:
— Геккі, як ти думаєш,— почав він пошепки,— мертвяки не розсердяться, що ми тут?
Гекльберрі прошепотів у відповідь:
— А хтозна, не знаю! А моторошно тут. Правда?
— Атож!
Запала довга мовчанка, протягом якої хлопці думали про те, як ставляться покійники до їхнього перебування тут. Потім Том сказав нишком:
— Слухай, Геккі, як ти думаєш, чи сліпий Вільямс чує, що ми говоримо?
— Звісна річ, чує. Принаймні душа його чує.
Том — після паузи:
— Я навіть шкодую, що назвав його просто Вільямс, а не містер Вільямс. Але ж я не хотів його образити. Всі називали його просто сліпим.
— Треба бути дуже обережним, коли говориш про мертвяків, Томе.
Це приголомшило Тома,— і він знову замовк. Раптом він схопив товариша за руку:
— Тсс!
— Що таке, Томе?
Обидва тулились один до одного, серця у них так і тьохкали.
— Тсс! Ось знову! Невже не чуєш?
— Я…
— О! Тепер і ти чуєш.
— Боже, Томе, вони йдуть! Ідуть вони! Що ми будемо робити?
— Не знаю. Ти думаєш, вони нас побачать?
— Ох, Томе. Вони ж можуть бачити в темряві, як кішки. І чого тільки я поліз сюди!
— Ти не бійся… Може, вони нас не чіпатимуть. Ми ж нічого поганого не робимо. Коли ми сидітимем тихо-тихо, вони, може, нас і не помітять.
— Спробую, Томе. Але я весь тремчу!
— Тсс! Слухай.
Хлопці, ледве дихаючи, притулилися один до одного. Приглушені голоси долітали з іншого кінця цвинтаря.
— Дивись! Глянь туди! — прошепотів Том.— Що це таке?
— Це диявольський огонь! Ой, Томе, як страшно!
В темряві з՚явились якісь невиразні постаті. Перед ними гойдався старовинний бляшаний ліхтар, розсипаючи по землі іскорки світла. Гекльберрі, тремтячи, прошепотів:
— Це, напевно, чорти. Аж три! Томе, ми пропали. Ти вмієш молитися!
— Спробую. Але ти не бійся, вони нас не зачеплять. "Лягаючи спати, я…" — почав Том вечірню молитву.
— Тсс!
— Що таке, Геку?
— Це люди! Принаймні один із них. У нього голос Мефа Поттера.
— Та ні, невже?
— Їй-богу, правда. Лежи й не дихай. Він нас не помітить: він п՚яний, як і завжди. Це я знаю.
— Гаразд. Я буду тихо. Ось вони стали. Чогось шукають. Не можуть знайти. Ось знову йдуть сюди. Ач, як біжать. Знов ближче. Знов далі. А тепер ідуть просто на нас. Слухай, Геку, я знаю голос другого: це індієць Джо!
— Ну, звичайно, це клятий метис! Мабуть, краще, якби були то чорти. І чого їм тут треба, хотів би я знати.
Шепіт урвався, бо три чоловіки дійшли до могили і зупинилися неподалік від того місця, де сховалися хлопці:
— Ось тут,— проказав третій і підняв ліхтар так, що світло впало на його обличчя. Це був молодий лікар Робінзон.
Поттер та індієць Джо несли ноші з мотузкою і двома лопатами. Вони поклали ноші на землю і почали розкопувати могилу. Лікар поставив ліхтар в головах могили, а сам сів на землю, притулившись спиною до одного з ясенів. Він був так близько, що хлопці могли доторкнутись до нього.
— Швидше, швидше,— тихо говорив він.— Кожної хвилини може зійти місяць.
Вони щось буркнули у відповідь і копали далі. Деякий час нічого не було чути, крім стукоту лопат, які викидали землю і пісок — звук одноманітний і сумний. Нарешті одна лопата глухо вдарила об домовину, і за одну-дві хвилини копачі витягли домовину нагору… Тими самими лопатами вони скинули віко, витягли труп і зневажливо кинули його на землю.9 Місяць вийшов із-за хмар і освітив бліде обличчя мертвяка. Труп поклали на ноші, вкрили ковдрою і прив՚язали мотузкою. Поттер витяг великого складаного ножа, відрізав кінець мотузки, що теліпався, і проказав:
— Ну от, костоправе, проклята робота готова. А тепер женіть ще золотого, а то ми так його тут і кинемо.
— Добре сказано,— крикнув індієць Джо.
— Слухайте, що це означає? — сказав лікар.— Ви правили гроші наперед, і я заплатив вам сповна.
— Заплатили, але в нас є ще й інші рахунки,— сказав Джо, підходячи до лікаря. Той підвівся на ноги.— П՚ять років тому я прийшов на кухню вашого батька, а ви вигнали мене у три вирви, я просив чогось поїсти, а ви вигнали мене, як злодія. А коли я присягнувся відплатити вам за це, хоч би через сто років, ваш батько запроторив мене в тюрму, як волоцюгу. Ви думали, я це забув? Індійська кров тече в мені недарма. Тепер ви у мене в руках, і ми з вами поквитаємось, так і знайте!
Він, загрожуючи, підніс кулак до самого обличчя лікаря. Той несподівано випростався і одним ударом звалив індійця на землю. Поттер від несподіванки впустив ножа й вигукнув:
— Гей, ви! Це що таке! Не чіпайте мого товариша!
І він кинувся на лікаря. Обидва вони зчепились, стали один одного гатити, топчучи траву і копаючи землю підборами. Індієць Джо скочив на ноги; очі його палали ненавистю; він підняв ножа, впущеного Поттером, і крадькома, як кішка, весь вигнувшись, почав бігати навколо, шукаючи нагоди, щоб завдати удару. Раптом лікар вирвався з рук Поттера, схопив важку дошку з могили Вільямса і так гепнув нею Поттера, що той повалився на землю. В цю саму хвилину метис, скориставшися з цього, встромив ножа по саму ручку в груди юнака. Лікар захитався і упав на Поттера, заливаючи його своєю кров՚ю. Цієї хвилини на місяць насунули хмари і закрили це жахливе видовище. Перелякані хлопці притьмом кинулися тікати не оглядаючись.