Так, вирішено! Шлях його обрано! Він завтра ж утече з дому і почне нове життя. Щоб бути готовим на ранок, треба вже тепер почати готуватись. Треба перевірити всі свої запаси.
Том підійшов до гнилого пня, що був поблизу, і почав своїм ножиком копати землю біля нього. Незабаром по звуку він пізнав під корою порожнє місце. Він засунув туди руку, урочисто вимовляючи заклинання:
— Що тут було, з՚явись. А що тут є, лишись.
Потім він розгріб землю і побачив соснову дощечку. Він підняв дощечку — під нею відкрився маленький тайник, дно і стінки якого було викладено такими самими дощечками. У ньому лежала одна кулька. Том був безмежно здивований. Він збентежено чухав потилицю, говорячи:
— Ну, це вже ні на що не схоже!
Він розгнівано відкинув кульку і почав міркувати. Справа в тому, що його обдурило повір՚я, яке він і його товариші вважали за незаперечну істину. Якщо закопаєш кульку, проказуючи над нею певні заклинання, і протягом двох тижнів не чіпатимеш її, а потім відкриєш тайник з тими словами, що їх сказав Том, то замість однієї кульки знайдеш всі, що ти коли-небудь загубив, як би далеко одна від одної вони не лежали. Але дива не сталося, і Томова віра в чудодійні сили була підірвана. Він багато чув про вдалі спроби такого роду, але ніколи — про невдалі. Він забув, що й сам пробував цей спосіб не один раз, але потім ніколи не міг знайти місця, де сховав кульку. Він довго міркував і нарешті надумав, що тут втрутилась якась відьма і зруйнувала чари. Але він хотів остаточно переконатися в цьому і, розшукавши чистеньку піщану місцинку, в центрі якої була заглибина, притулив губи до самої ямки і покликав:
Бука-бука, ти прийди,
Все, що хочу знать, скажи.
Бука-бука, ти прийди,
Все, що хочу знать, скажи.
Пісок заворушився, з ямки виліз маленький чорний жучок і відразу ж перелякано сховався.
— Він не хоче казати! Отже, тут побувала відьма. Я так і думав.
Том добре знав, що з відьмами змагатися — марна річ, і зажурився. Потім йому спало на думку, що непогано було б розшукати хоч ту кульку, яку він кинув. І він заходився повзати по траві, але нічого не знайшов. Він повернувся до свого тайника, став на те саме місце, з якого тільки що кинув кульку, витяг із кишені іншу й кинув її в тім-таки напрямі, приказуючи:
— Брате, піди знайди брата!
Він помітив, де зупинилась кулька, і заходився шукати там, але не знайшов. Мабуть, друга кулька або не докотилася або залетіла дуже далеко. Том спробував удруге. Та й це не пощастило, і він спробував ще раз, другий, третій. Нарешті він добився успіху: обидві кульки лежали на віддалі фута одна від одної.
Цієї хвилини в зеленій хащі пролунав слабкий звук іграшкової бляшаної сурми. Том швиденько скинув з себе куртку й штани, підперезався однією з підтяжок,— розгріб купу хмизу за гнилим пнем, витяг звідти саморобний лук, стрілу, дерев՚яний меч і бляшану сурму, миттю озброївся і, босий, в одній тільки сорочці, яка маяла в повітрі, помчав назустріч ворогові. Під великим ясеном він просурмив сигнал у відповідь, почав тупотіти ногами і неголосно скомандував удаваному загону:
— Стійте, молодці! Не виходьте, поки я не засурмлю!
З՚явився Джо Гарпер, так само легко одягнений і теж озброєний з голови до ніг. Том гукнув:
— Стій! Хто входить у Шервудський ліс без мого дозволу?
— Гай Гісборн не потребує нічийого дозволу! Хто ти такий, що… що…
— "… смієш говорити так зі мною?" — поспішно підказав йому Том, бо обидва вони говорили "з книжки", напам՚ять.
— Хто ти такий, що смієш говорити так зі мною?
— Хто я? Я — Робін Гуд7, як скоро в цьому переконається твій підлий труп.
— То ти — цей знаменитий розбійник? Я радий посперечатися з тобою мечем за володіння цим веселим лісом. Захищайся!
Вони вихопили свої дерев՚яні мечі, кинувши решту зброї на землю, стали в бойову позу, нога до ноги, і почався жорстокий поєдинок, за всіма правилами мистецтва: два удари вгору і два вниз. Нарешті Том сказав:
— Битися, то битися жвавіше.
І вони почали битися жвавіше, обидва захекались і спітніли.
— Падай! Падай! — гукнув Том.— Чому ти не падаєш?
— Не буду я падати! Сам ти падай! Тобі ж дісталося гірше.
— Ну то й що? Це нічого не значить. Я впасти не можу. Адже ж у книжці не так. У книжці сказано: "І одним влучним ударом у спину він повалив на землю бідолашного Гая Гісборна". Ти мусиш повернутись і дати мені вдарити тебе в спину.

Проти такого авторитету не можна було сперечатись, і Джо обернувся, дістав удар і впав.
— А тепер,— сказав Джо, підіймаючись,— ти дай мені вбити тебе. Так буде по-чесному.
— Ну, я ж не можу цього зробити. Цього в книжці нема.
— Ні, це безчесно! Це на мою думку, підлість!
— Ну, гаразд, слухай, Джо: ти можеш бути монахом Туком або мірошниченком Мачем і вдарити мене дрючком. Або, хочеш, я буду шериф8 Нотінгемський, а ти — Робін Гуд, на одну хвилинку, і ти уб՚єш мене.
Це задовольнило Гарпера, і гра тривала. Потім Том знову зробився Робін Гудом і з вини зрадливої черниці, яка погано доглядала за його ранами, смертельно ослаб від втрати крові. Нарешті Джо, який удавав цілу юрбу розбійників, що сумно плакали, потягнув його геть, вклав лука в його ослаблі руки, і Том сказав: "Де впаде ця стріла, там поховайте сердешного Робін Гуда, під деревом у зеленій діброві". Потім він пустив стрілу, впав на спину і вмер би, але потрапив у кропиву і підскочив занадто жваво для покійника.
Хлопці одяглися, поховали зброю і пішли геть, шкодуючи, що тепер нема розбійників, і питаючи себе, чим може сучасна цивілізація поповнити таку втрату. Обидва запевняли, що вони скоріше згодилися б бути протягом року розбійниками в Шервудському лісі, ніж президентами Сполучених Штатів ціле життя.
Розділ дев՚ятий
Трагедія на цвинтарі
Цього вечора Том і Сід, як і завжди, о пів на десяту, пішли спати. Вони помолились на ніч, і Сід незабаром заснув. Але Том не спав, нетерпляче чекаючи сигналу. Коли йому здалося, що вже незабаром світатиме, він почув, як годинник пробив десять. Це було жахливо. Він не міг навіть крутитися на ліжку й совати ногами, як того вимагали його збуджені нерви, бо боявся розбудити Сіда. Тому він лежав смирно, напружено вдивлявся у темряву. Навкруги була моторошна тиша. Поволі з цієї тиші стали виділятись ледве помітні звуки. Передусім — цокання годинника. Потім таємниче потріскування старих балок. Слабкий скрип східців. Очевидно, в будинку блукали духи. З кімнати тітки Поллі долітало тихе, мирне хропіння. Потім почалося нестерпне сюрчання цвіркуна, а де саме — цього не може визначити ніяка людська мудрість. Потім — у стіні, біля ліжка, зловісне "тік-тік" шашелі. Том здригнувся: це означало, що хтось помре. Потім десь далеко в нічному повітрі завила собака і ще далі у відповідь їй — друга. Том переживав страшні хвилини. Нарешті він з задоволенням відчув, що час зник і починається вічність, і мимоволі став дрімати. Годинник пробив одинадцять — він не почув. Раптом крізь сон він почув сумне нявчання кішки. У сусідів одчинили вікно, і цей шум розбудив його. Пролунав крик: "Геть, клята!", і об стіну дровника з дзенькотом розбилась порожня пляшка. Том скочив, миттю одягся, виліз у вікно і порачкував по даху. Разів зо два він тихенько нявкнув, потім перескочив на дах дровника і звідти сплигнув на землю. Гекльберрі Фінн чекав його внизу з своєю дохлою кішкою в руках. Хлопці" рушили і незабаром зникли в темряві. Через півгодини вони вже пробиралися у високій траві цвинтаря.