— Погляньте-но! — мовив він.
Великий парк розкинувся на схилі пагорба, перетворившись на самому вершку на справжнісінький гай. Між гіллям проступали високі сірі шпилі старовинної садиби.
— Сток-Морен? — спитав Холмс.
— Так, сер, це будинок доктора Ґрімсбі Ройлота, — відповів візник.
— Отам щось будують, — сказав Холмс, — нам треба туди.
— Тут неподалік село, — мовив візник, показуючи на купку дахів ліворуч, — але якщо вам треба до будинку, то краще перелізти через оцю огорожу, а потім пройти через поле стежкою. Ось тією, де зараз іде жінка.
— А жінка ця — начебто міс Стонер, — зауважив Холмс, примруживши очі. — Еге ж, нам краще зробити так, як ви порадили.
Ми заплатили візникові, й двоколка загримотіла назад до Лезергеда.
— Краще буде, — сказав Холмс, коли ми перелазили огорожу, — якщо цей хлопчина гадатиме, що ми будівничі. Це припинить усілякі чутки. Добридень, міс Стонер! Як бачите, ми дотримали свого слова.
Наша вранішня клієнтка з радісним видом поспішала нам назустріч.
— Я з таким нетерпінням чекала на вас! — вигукнула вона, палко потиснувши нам руки. — Все буде якнайкраще. Доктор Ройлот поїхав до міста й навряд чи повернеться до вечора.
— Ми вже мали щастя познайомитися з доктором, — мовив Холмс і кількома словами переповів те, що сталося. Почувши це, міс Стонер зблідла.
— Боже милий! — скрикнула вона. — То він ішов услід за мною?
— Схоже, що так.
— Він такий хитрий, що я ніколи не відчуваю себе в безпеці. Що він скаже, коли повернеться?
— Доведеться йому бути обережнішим, бо тут може знайтися дехто хитріший за нього. На ніч замкніться в своїй кімнаті. Якщо він лютуватиме, ми одвеземо вас до тітки в Гарроу. А тепер нам слід якнайкраще використати наш час, тому проведіть нас, будь ласка, до кімнат, що їх нам треба оглянути.
Будинок був із сірого, порослого лишайником каменю, з високою середньою частиною й двома напівкруглими крилами, що виступали, мов клешні в рака. В одному з цих крил вікна було вибито й позабивано дошками, дах подекуди завалився. Середня частина здавалася майже так само зруйнованою, зате праве крило було зовсім нове, і фіранки на вікнах та сивий димок над димарями свідчили про те, що господарі мешкають саме тут. Біля крайньої стіни було поставлено риштування і розпочато якусь роботу, проте жодного муляра видно не було. Холмс узявся потихеньку походжати запущеним травником, уважно оглядаючи вікна.
— Як я розумію, тут кімната, де ви спали раніше, посередині — кімната вашої сестри, а наступна, найближча до головної будівлі, — кімната доктора Ройлота?
— Саме так. Але тепер я сплю в отій, середній кімнаті.
— Зрозуміло, бо в вашій кімнаті лагодять стіну. До речі, щось непомітно, щоб цю стіну треба було лагодити.
— Зовсім не видно. Я думаю, що то просто привід, аби виселити мене звідти.
— Так, цілком може бути. Отже, вздовж протилежної стіни йде коридор, куди виходять двері всіх трьох кімнат. У коридорі, звичайно, є вікна?
— Є, але дуже маленькі. Завузькі, щоб можна було пролізти крізь них.
— Оскільки ви обидві замикали двері на ніч, із коридору до ваших кімнат потрапити не можна. Чи не зробите ви ласку піти до своєї кімнати й позачиняти віконниці?
Міс Стонер зробила це, і Холмс, оглянувши спершу вікно, спробував будь-що відчинити віконницю зовні, але марно. Там не було ані найменшої щілини, до якої можна було б просунути хоч лезо ножа, щоб підняти трохи засувку. Крізь лупу він уважно розглянув завіси, але їх було зроблено з твердого заліза й міцно вбито в кам’яну стіну.
— Так! — промовив він, замислено почухавши підборіддя. — Моя первісна думка не підтвердилася. Ніхто не зміг би відчинити ці віконниці, коли їх узято на засувку. Що ж, тоді поглянемо, чи не пощастить нам з’ясувати щось усередині.
Маленькі бічні двері вели до побіленого коридору, куди виходили всі три спальні. Холмс не став оглядати третю кімнату, тож ми одразу пішли до другої, де спала тепер міс Стонер і де померла її сестра. То була невеличка затишна кімнатка з низькою стелею й широким каміном, у дусі старовинних сільських будинків. В одному кутку стояв комод, в іншому — вузьке ліжко, застелене білою ковдрою, а ліворуч од вікна — туалетний столик. Усе це довершували два невеличкі плетені стільці та ще квадратний вільтонський килимок[76] посередині. Панелі на стінах були з темного, поїденого шашелем дуба — такого давнього та вицвілого, що, здавалося, їх не міняли з часів розбудови садиби. Холмс узяв один стілець і мовчки сів у кутку; лише очі його ковзали туди-сюди по кімнаті, вирізняючи в ній кожну дрібницю.
— Куди проведено цей дзвінок? — спитав він нарешті, показуючи на товстий шнур, що висів над ліжком; китичка шнура лежала якраз на подушці.
— До кімнати економки.
— Він начебто новіший за все інше?
— Так, він з’явився тут лише зо два роки тому.
— Мабуть, на прохання вашої сестри?
— Ні, я не бачила, щоб вона користувалася ним. Ми завжди все робили самі.
— Справді, тут цей шнур — зайва розкіш. Пробачте, що затримаю вас на кілька хвилин, але я хотів би оглянути як слід підлогу.
З лупою в руках він повзав сюди й туди навкарачки, розглядаючи найменші тріщини в дошках. Так само старанно оглянув він і дерев’яні панелі на стіні. Потім підійшов до ліжка й трохи постояв біля нього, уважно розглядаючи стіну. Нарешті вхопив шнур і смикнув його.
— Але ж цей дзвінок фальшивий, — сказав він.
— Хіба він не дзвонить?
— Його навіть не з’єднано з дротом. Прецікаво! Бачите, його прив’язано до гачка якраз над отим маленьким отвором для вентиляції.
— Що за дурниці? Я й не помітила.
— Дуже дивно! — бурмотів Холмс, смикаючи шнур. — Тут у кімнаті декілька чудернацьких речей. Яким, наприклад, недорікуватим будівельником треба було бути, щоб виводити вентиляційний отвір до сусідньої кімнати, коли його так само легко можна вивести надвір!
— Це все теж нове, — сказала міс Стонер.
— З’явилося водночас із шнуром? — зауважив Холмс.
— Так, саме тоді тут вирішили дещо переробити.
— Цікавенькі переробки — фальшиві дзвінки та вентиляційні отвори, що не вентилюють. Із вашого дозволу, міс Стонер, ми зараз перенесемо свої розшуки до наступної кімнати.