— Це дуже непроста справа, — заговорив він нарешті. — Я хотів би довідатись ще про тисячу подробиць, перш ніж вирішити, як нам діяти. Але водночас не можна марнувати ані хвилини. Якби ми приїхали до Сток-Морена сьогодні, чи вдалося б нам оглянути ці кімнати так, щоб ваш вітчим про це не знав?
— Він казав мені, що поїде сьогодні до міста у якихось важливих справах. Можливо, він пробуде там цілий день, і тоді ніхто вам не заважатиме. Зараз у нашому домі є економка, але вона стара й недоумкувата, тож я легко можу усунути її з дороги.
— Чудово. Ви не проти такої подорожі, Ватсоне?
— Аж ніяк.
— Тоді ми приїдемо обидва. А що ви збираєтеся робити самі?
— У мене є кілька справ у місті. Але я повернуся потягом о дванадцятій годині і буду вже вдома, коли ви приїдете.
— Чекайте на нас невдовзі після полудня. Я теж маю тут кілька дрібних справ. Може, ви зачекаєте на мене й поснідаєте з нами?
— Ні, я мушу йти. В мене аж на серці полегшало, коли я поділилася своєю тривогою з вами. Я рада буду знову побачити вас після полудня. — Вона затулила обличчя чорною вуаллю й вийшла з кімнати.
— Ну, що ви про все це думаєте, Ватсоне? — спитав Шерлок Холмс, сідаючи глибше в крісло.
— Як на мене, це надзвичайно темна й нечиста справа.
— Досить темна і досить нечиста.
— Якщо ця жінка казала правду, що оглядали підлогу й стелю і що через двері, вікна та димар до кімнати потрапити неможливо, то її сестра справді була сама, коли її спіткав цей таємничий кінець.
— Тоді що означають цей нічний свист і химерні слова померлої?
— І гадки не маю.
— Якщо зіставити такі речі, як нічний свист, компанія циган, з якими водить дружбу той старий доктор, зацікавленість доктора в зриві весілля своєї пасербиці, останні слова померлої про якусь "банду" і, нарешті, ляскіт металу, який почула міс Гелен Стонер і який могла спричинити одна з отих металевих засувок, що ними замикають віконниці, — то я гадаю, що ми натрапили на сліди, які можуть допомогти нам розгадати цю загадку.
— Але до чого тут цигани?
— Сам не знаю.
— У мене все-таки є багато заперечень.
— У мене теж. Отож ми сьогодні й вирушимо до Сток-Морена. Я хочу перевірити, чи не можуть ці обставини виявитись фатальними; можливо, нам пощастить їх з’ясувати... Хай йому грець!
Цей вигук вихопився в мого друга, коли наші двері несподівано відчинилися, й до кімнати вбіг якийсь здоровань. Убрання його здавалося дивовижною сумішшю одягу лікаря й селянина: чорний циліндр, довгий сурдут, високі гетри та мисливський нагай у руці. Він був такий довготелесий, що сягав циліндром одвірка, і такий широкоплечий, що ледве протискувавсь у двері. Широке, жовте від засмаги обличчя зі слідами всіх лихих звичок, пооране тисячею зморщок, оберталося то до одного, то до другого з нас. Глибокі недобрі очі й довгий, тонкий, кістлявий ніс робили його схожим на старого хижого птаха.
— Котрий із вас Холмс? — спитав він нарешті.
— Це я, сер, але я не знаю вас, — мовив мій друг.
— Я доктор Ґрімсбі Ройлот із Сток-Морена.
— Дуже приємно, докторе, — люб’язно мовив Холмс. — Сідайте, будь ласка.
— Нема чого мені сідати. Тут була моя пасербиця. Я стежив за нею. Що вона казала вам?
— Щось холодна в нас нині весна, — мовив Холмс.
— Що вона казала вам?! — люто скрикнув старий.
— Але я чув, що крокуси будуть чудово цвісти, — незворушно вів далі мій друг.
— Ага! То ви хочете мене здихатись? — мовив наш новий відвідувач, ступивши вперед і змахнувши мисливським нагаєм. — Знаю я вас, падлюку! Я вже чув про вас. Ви отой Холмс, що пхає носа до чужого проса.
Мій друг посміхнувся.
— Ви нишпорка!
Посмішка його стала ще дошкульнішою.
— Ви поліційний нюхач!
Холмс щиро зареготав.
— Надзвичайно приємна бесіда, — сказав він. — Коли будете виходити, зачиніть двері, бо тут страшенний протяг.
— Я піду лише тоді, коли скажу все. Не надумайте втручатися в мої справи. Я знаю, що міс Стонер була тут. Я стежив за нею! Лихо буде тому, хто перейде мені дорогу! Ось, подивіться-но! — Він швидко підійшов до каміна, вхопив кочергу й зігнув її своїми засмаглими ручищами. — Отож не потрапляйте до моїх лабет, — гаркнув він, кинувши зігнуту кочергу в камін, і вийшов з кімнати.
— Яка люб’язна особа, — сміючись, мовив Холмс. — Я не такий здоровань, але якби він залишився тут, я зумів би довести йому, що мої лабети нітрохи не слабші за його власні. — Сказавши це, він підняв сталеву кочергу та одним швидким зусиллям розпрямив її знову.
— Яке нахабство — змішувати мене з поліційними детективами! Завдяки цій пригоді наш розслід став ще цікавішим, і я сподіваюся, що наша приятелька не постраждає від того, що так необачно дозволила цій тварюці вислідити себе. Тепер, Ватсоне, ми поснідаємо, а потім я подамся до докторових адвокатів і дізнаюся про деякі речі, що зарадять нам у цій справі.
* * *
Було вже близько першої години, коли Шерлок Холмс повернувся зі свого походу. У руці він стискав аркуш блакитного паперу, списаний нотатками й числами.
— Я бачив заповіт покійної докторової дружини, — мовив він. — Щоб до ладу розібратися в ньому, мені довелося розпитати про вартість цінних паперів, у які вкладено кошти небіжчиці. У рік її смерті загальний прибуток становив трохи менше 1100 фунтів, хоча пізніше, через падіння цін на сільськогосподарську сировину, зменшився до 750 фунтів. Кожна з дочок, одружившись, має право на щорічний прибуток у 250 фунтів. Отже, якби обидві дівчини вийшли заміж, наш красень-доктор дістав би лише жалюгідні крихти; так само й одруження однієї з дочок помітно зменшило б його прибутки. Моя вранішня робота не пропала даремно, бо я одержав докази, що він справді мав найвагоміші причини бути проти весілля. А тепер, Ватсоне, обставини надто серйозні, щоб байдикувати, бо старий уже знає, як ми цікавимося його справами; тож коли ви готові, ми покличемо кеб та поїдемо на вокзал Ватерлоо. Буду щиро вдячний вам, якщо ви покладете до кишені револьвер. Ваш револьвер — чудова штука для бесіди з джентльменом, який згинає підковою сталеву кочергу. Револьвер та зубна щітка, — мабуть, і все, що нам знадобиться.
На Ватерлоо нам пощастило одразу впіймати потяг до Лезергеда, де ми в станційному заїзді найняли двоколку й проїхали миль із п’ять мальовничими суррейськими дорогами. Був гарний сонячний день, лише кілька хмарин пливли небом. На деревах і кущах біля доріг тільки-но прокльовувалися перші зелені бруньки, й повітря було сповнене чудових пахощів вологої землі. Дивним здавався мені контраст між солодким пробудженням весни та жахливою справою, що через неї ми прибули сюди. Мій друг сидів попереду, склавши руки, насунувши капелюх на очі й звісивши голову на груди, занурений у глибокі думи. Раптом він підвів голову, ляснув мене по плечу й показав убік.