— Вийшло так, що хазяїн лялькового театру Жеривогонь дав мені кілька золотих монет і сказав: "На, віднеси їх своєму батькові", а я зустрів на вулиці Лисицю і Кота, дуже поважних панів, які мені сказали: "Хочеш, шоб з твоїх п'яти монет стало дві з половиною тисячі? Ходімо з нами, і ми приведемо тебе на Чарівне поле". Я сказав: "Ходімо", а вони сказали: "Зупинімося тут, у таверні "Червоний рак", а після півночі підемо". Коли мене розбудили, їх уже не було, бо вони пішли туди самі. Тоді я пішов сам глупої ночі. Стояла така темрява, що й уявити важко. І тут на дорозі мене перестріли два розбійники, одягнені в мішки з-під вугілля, які сказали мені: "Викладай грошики", а я сказав: "У мене їх немає", бо заздалегідь сховав чотири золотих монети, що в мене лишилися, в рот... Один розбійник хотів засунути мені руку в рот, а я відкусив йому руку і потім виплюнув її, але замість руки на землю впала котяча лапа. Розбійники погналися за мною, і я біг-біг, поки вони мене схопили і повісили на дереві в цьому лісі, сказавши: "Завтра ми сюди прийдемо, тоді ти вже будеш мертвий І роззявиш рота, а ми дістанемо золоті монети, які ти сховав під язиком".
— А зараз де ці чотири монети? — спитала Фея.
— Я їх загубив,— відповів Піноккіо.
Він збрехав, бо монети лежали у нього в кишені. І тільки-но він сказав цю неправду, його ніс, що й так був довгий-предовгий, виріс одразу на два пальці.
— А де ти їх загубив?
— У лісі, тут поблизу.
Після другої брехні ніс його став ще довший.
— Якщо ти загубив монети в лісі,— сказала Фея,— ми знайдемо їх і повернемо тобі, тому що все загублене в нашому лісі завжди знаходиться.
— Ага, тепер я пригадав,— промовив, збентежившись, дерев'яний хлопчик.— Чотири золоті монети я не загубив, а ненароком проковтнув, коли пив ваші ліки.
Після третьої брехні ніс так подовшав, що бідний Піноккіо не міг повернутися. Повернеться сюди — ніс його чіпляється або за ліжко, або за вікно, повернеться туди—ніс упирається або в стіну, або в двері. Спробував підвести голову і мало не наколов носом Феї око.
А Фея дивилася на нього і сміялась.
— Чого ви смієтеся?—збентежено запитав дерев'яний хлопчик, дуже наляканий тим, що його ніс росте й росте.
— Та сміюся з твоєї брехні.
— А звідки ви взяли, що я брешу?
— Брехню, хлопче, можна виявити одразу, тому що є дві брехні: та, що має короткі ноги, і та, у якої довгий ніс. Твоя брехня саме з тих, що мають довгого носа.
Піноккіо, не знаючи, де подітися від сорому, спробував утекти з кімнати, але не зміг: ніс так виріс, що він не міг пройти в двері.
XVIII. ПІНОККІО ЗНОВУ ЗУСТРІЧАЄ ЛИСИЦЮ І КОТА І ЙДЕ З НИМИ НА ЧАРІВНЕ ПОЛЕ, ЩОБ ПОСІЯТИ ЧОТИРИ МОНЕТИ
Як і слід було сподіватись, Фея цілих півгодини не зважала на дерев'яного хлопчика, що плакав і репетував. Вона зробила так навмисне, щоб покарати його й відучити од поганої звички брехати, найгіршої вади всіх дітей. Та коли вона побачила, що в нього від розпачу очі лізуть на лоба,, зглянулась над ним. Фея ляснула в долоні, і в кімнату через вікно влетіла тисяча великих птахів. Самих дятлів. Вони посідали на ніс і заходилися його довбати. За кілька хвилин жахливий носисько став такий, як і раніше.
— Яка ви добра, люба Феє,— сказав дерев'яний хлопчик, витираючи очі.—Я так вас люблю!
— І я тебе люблю,— відповіла Фея,— і якщо ти хочеш лишитися у мене, то станеш моїм братиком, а я буду тобі доброю сестричкою.
— Я б охоче залишився, але ж... мій бідний тато?
— Я про це подумала. По твого батька вже послали, ввечері він буде тут.
— Справді? — вигукнув ПІноккіо, підстрибнувши з радощів.—Тоді, якщо ви дозволите, люба Феє, я піду йому назустріч. Мені хочеться якнайскоріше розцілувати бідненького татуся, який стільки вистраждав через мене.
— Авжеж, тільки не заблудися. Підеш лісом І напевно зустрінеш батька.
ПіноккІо вийшов з дому і, опинившись у лісі, побіг підстрибом, як козеня. А коли добіг до Великого дуба, то зупинився: йому здалося, що в кущах хтось розмовляє. І справді, на дорогу вийшли... вгадайте хто?.. Лисиця І Кіт. Його супутники, з якими він вечеряв у таверні "Червоний рак".
— А ось і наш любий Піноккіо! — вигукнула Лисиця, обіймаючи й цілуючи хлопчика.— Звідки ти тут .узявся?
— Звідки ти взявся? — повторив Кіт.
— Це дуже довга Історія,— відповів Піноккіо.— Я вам розкажу її при нагоді. Знаєте, що тієї ночі, коли ви мене покинули самого в таверні, я зустрів на дорозі розбійників.
— Розбійників? О бідний друже! Чого вони від тебе хотіли?
— Вони хотіли відібрати в мене золоті монети.
— Негідники!
— Ох і негідники! — відгукнувся Кіт.
— Я кинувся навтіки,— вів далі дерев'яний хлопчик.— Вони — за мною, наздогнали мене і повісили на гілці оцього дуба.
І Піноккіо показав на Великий дуб за два кроки від них.
— Яка сумна історія! — сказала Лисиця.— В якому лихому світі нам судилося жити! Нема де притулитися нам, чесним людям.
Під час розмови Піноккіо помітив, що Кіт кульгає на праву передню лапу, на ній бракувало подушечок і кігтів. Він спитав:
— Що сталося з твоєю лапою?
Кіт хотів щось відповісти, але затнувся. В розмову миттю втрутилась Лисиця:
— Мій друг дуже скромний і тому не відповідає. Я розкажу замість нього. Одного дня ми стріли на дорозі старого вовка, який майже вмирав з голоду. Він попросив у нас милостині. А в нас, як натріх, не було навіть риб'ячої кісточки. І що ж, гадаєш, зробив мій друг, у грудях якого б'ється справді благородне серце? Він сам собі відкусив передню лапу і кинув бідоласі, щоб той угамував голод.
І Лисиця, розказавши це, втерла сльози, що набігли на очі.
Піноккіо й собі розчулився. Він підійшов до Кота І прошепотів йому на вухо:
— Якби всі коти були схожі на тебе, миші почували б себе щасливими!
— А що ти тут робиш зараз?— спитала Лисиця.
— Чекаю свого батька, який ось-ось має надійти.
— А де твої золоті монети?
— Там, де й були,— в кишені,— всі, крім тієї одної, що довелося залишити в таверні "Червоний рак".
— Подумати тільки, завтра в тебе було б уже замість чотирьох, тисяча або й дві тисячі золотих монет! Чому ти не послухався моєї поради? Чому не посіяв їх на Чарівному полі?
— Сьогодні ніяк не можу. Піду туди іншим разом.